Марія Матіос "Армагедон уже відбувся"
Oct. 5th, 2011 02:12 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
yusta_yaМАТРИЦЯ АРМАГЕДОНУ
Марія Матіос усе робить правильно. Змушує говорити і сперечатися про себе в позалітературному контексті, залишається впливовою людиною в каламутних державно-фінансово-преміальних сферах, випромінює харизму та громадянську позицію і з’являється у світі в екзотичному зірковому вбранні. На Форумі видавців вона єдина мала персональний стенд, чим автор креативу, її видавець Василь Гутковський, неабияк пишався. Марії Матіос можна все – навіть роками мовчати, годуючи видавця й шанувальників перевиданнями та нон-фікшн.
Але з 18 травня по 17 липня 2011 року (мало хто з письменників так чітко датує тексти) вона таки робила свою основну письменницьку справу. І з’явилася повість «Армагедон уже відбувся» – невеличка, на сотню сторінок розлогої пірамідівської верстки. Проте, незалежно від розміру, ця книжка не має шансів не стати літературною подією.
На відміну від колег і колежанок по українському письменницькому Олімпу, які вистрілили торік із романних гармат, Марія Матіос – мінімалістка. Її зброя – снайперська точність, потрапляння в резонанс із очікуваннями та хвилюваннями соціуму. І якщо в минулому її подекуди заносило – скажімо, памфлет «Містер і місіс Ю. в країні укрів» таки випав із літературної площини в суто публіцистичну, а відтак швидко втратив актуальність, – то нині градус витримано бездоганно. Історія старого, а втім, на початок повісті вже й мертвого селянина Івана Олексюка (звичайні західняцькі ім’я та прізвище, хіба ні?), колишнього ката мимоволі, який усе життя спокутує «червону гадючку чужої крові на своїх черевиках» – все ж таки стопроцентна література, підтримана медійними алюзіями рівно настільки, наскільки вони вже міцно увійшли в нашу свідомість.
Ми так і не дізнаємося достеменно, кого саме вбив за наказом «стрибків» молодий Олексюк – це логічно, адже й історична реальність не надто щедра на фактаж і конкретику. Авторка по-хічкоківському обмежується промовистими деталями: залізні щупаки, що проштрикують крізь бутафорську фанерну стінку невідомих у сховку, «гадючка чужої крові» (цей троп письменниця повторює кілька разів, прокручує знов і знов, наче найбільш вдалий кадр у рапіді), розколений надвоє жіночий гудзик. Цього скривавленого гудзика нам теж неодноразово «покажуть», та й щупаки перейдуть «у спадок» до синів померлого, на відміну від справжнього спадку, якого вони так і не знайдуть. Нічого зайвого в ощадливому тексті мінімалістки Матіос немає за визначенням.
Власне, «Армагедон…» зроблено за тією ж матрицею, що й найхітовіший твір письменниці – «Солодка Даруся» (є навіть пряма, хоча, можливо, й випадкова рима: «Іванко солоденький», – каже на Олексюка одна з коханок). Так само – нелюдські історичні обставини, за яких людина не має життєвого вибору як такого, мимовільний злочин і подальше життя як одна суцільна кара. Звичайно, емоційний градус «Дарусі» непорівняно вищий: бо й злочин мимовільніший, і кара жорстокіша. З Олексюком усе далеко не так трагічно, а й, з іншого боку, набагато суперечливіше з морально-етичного боку. Маємо такий собі літературний суд над персонажем, котрому вдалося (на відміну від реального двійника) уникнути і суду справжнього, і людської помсти, і взагалі будь-якої кари, крім тієї, що він заподіяв собі сам.
Однак, свідомо чи несвідомо, Марія Матіос зміщує тут етичні акценти, відверто «підсуджуючи» своєму героєві.
Воно, звісно, і вищезгадана «гадючка», і гудзик у потаємній скриньці, і «приречений не на смерть, на життя», і «відтоді не жив – доживав»… Однак Іван Олексюк, за життя далеко не позбавлений, як Даруся, його солодощів (еротичні сцени присутні у відчутних, як на невеличку повість, дозах), не викликає нічого схожого на жалісне співчуття. На його боці й безперечні авторські симпатії, і фінальна перемога – моральна і матеріальна в прямому, грошовому сенсі: стосовно свого спадку неосвічений сільський дід проробляє комбінацію, гідну винахідливого персонажа Агати Крісті, із використанням сучасних юриспруденції та банківскої системи. Присутнє в повісті й виправдання сенсу життя мимовільного вбивці: його донька Світлана — людина шляхетної душі. Незрозуміло, звідки вона така взялася в одній родині із брутальними Олексюковими синами-рекетирами – однак саме Світлана формулює у листі до батька ключові слова твору: «ніхто нікому нічого не винен, окрім совісті».
У повісті багато філософських роздумів про смерть як таку, про самоцінність життя, провину і спокуту, – однак у кульмінаційній частині твору письменниця таки зривається на однозначну й фрустровану публіцистичну ноту: «І оті винуватці усіх Іванових бід, що нагло прийшли колись на його батьківську землю, розбестили людей брехнею і злом, колись страшно обдурили Івана, ще й дали в руки щупак і змусили шукати, – так само нагло і безсоромно і нині по президіях та телевізорах пересиджують…» А шкода. Бо все решта – значно тонше, а тому переконливіше.
Свою повість Марія Матіос випередила фрагментами її листування з ізраїльським письменником, без п’яти хвилин нобеліантом Амосом Озом. Який, зокрема, їй пише: «Вірю, що історичні образи – чи то цілих народів, чи то окремо взятої людини – завжди були і будуть темою для літератури».
З цього приводу можу додати, що «Армагедон…» разом із попередніми художніми творами письменниці на теми нашої новітньої історії: «Москалиця» і «Мама Маріца, дружина Христофора Колумба», а також і з тією ж «Солодкою Дарусею», можуть бути прочитані як розділи одного масштабного твору, «людської трагедії» від Марії Матіос. Не маю сумніву, що цей твір вона писатиме й далі, і цілком можливо, що колись ми побачимо його під однією спільною обкладинкою.
Це до питання порівняльної ефективності письменницької зброї: мінімалізму і романних гармат.
Марія Матіос усе робить правильно. Змушує говорити і сперечатися про себе в позалітературному контексті, залишається впливовою людиною в каламутних державно-фінансово-преміальних сферах, випромінює харизму та громадянську позицію і з’являється у світі в екзотичному зірковому вбранні. На Форумі видавців вона єдина мала персональний стенд, чим автор креативу, її видавець Василь Гутковський, неабияк пишався. Марії Матіос можна все – навіть роками мовчати, годуючи видавця й шанувальників перевиданнями та нон-фікшн.Але з 18 травня по 17 липня 2011 року (мало хто з письменників так чітко датує тексти) вона таки робила свою основну письменницьку справу. І з’явилася повість «Армагедон уже відбувся» – невеличка, на сотню сторінок розлогої пірамідівської верстки. Проте, незалежно від розміру, ця книжка не має шансів не стати літературною подією.
На відміну від колег і колежанок по українському письменницькому Олімпу, які вистрілили торік із романних гармат, Марія Матіос – мінімалістка. Її зброя – снайперська точність, потрапляння в резонанс із очікуваннями та хвилюваннями соціуму. І якщо в минулому її подекуди заносило – скажімо, памфлет «Містер і місіс Ю. в країні укрів» таки випав із літературної площини в суто публіцистичну, а відтак швидко втратив актуальність, – то нині градус витримано бездоганно. Історія старого, а втім, на початок повісті вже й мертвого селянина Івана Олексюка (звичайні західняцькі ім’я та прізвище, хіба ні?), колишнього ката мимоволі, який усе життя спокутує «червону гадючку чужої крові на своїх черевиках» – все ж таки стопроцентна література, підтримана медійними алюзіями рівно настільки, наскільки вони вже міцно увійшли в нашу свідомість.
Ми так і не дізнаємося достеменно, кого саме вбив за наказом «стрибків» молодий Олексюк – це логічно, адже й історична реальність не надто щедра на фактаж і конкретику. Авторка по-хічкоківському обмежується промовистими деталями: залізні щупаки, що проштрикують крізь бутафорську фанерну стінку невідомих у сховку, «гадючка чужої крові» (цей троп письменниця повторює кілька разів, прокручує знов і знов, наче найбільш вдалий кадр у рапіді), розколений надвоє жіночий гудзик. Цього скривавленого гудзика нам теж неодноразово «покажуть», та й щупаки перейдуть «у спадок» до синів померлого, на відміну від справжнього спадку, якого вони так і не знайдуть. Нічого зайвого в ощадливому тексті мінімалістки Матіос немає за визначенням.
Власне, «Армагедон…» зроблено за тією ж матрицею, що й найхітовіший твір письменниці – «Солодка Даруся» (є навіть пряма, хоча, можливо, й випадкова рима: «Іванко солоденький», – каже на Олексюка одна з коханок). Так само – нелюдські історичні обставини, за яких людина не має життєвого вибору як такого, мимовільний злочин і подальше життя як одна суцільна кара. Звичайно, емоційний градус «Дарусі» непорівняно вищий: бо й злочин мимовільніший, і кара жорстокіша. З Олексюком усе далеко не так трагічно, а й, з іншого боку, набагато суперечливіше з морально-етичного боку. Маємо такий собі літературний суд над персонажем, котрому вдалося (на відміну від реального двійника) уникнути і суду справжнього, і людської помсти, і взагалі будь-якої кари, крім тієї, що він заподіяв собі сам.
Однак, свідомо чи несвідомо, Марія Матіос зміщує тут етичні акценти, відверто «підсуджуючи» своєму героєві.
Воно, звісно, і вищезгадана «гадючка», і гудзик у потаємній скриньці, і «приречений не на смерть, на життя», і «відтоді не жив – доживав»… Однак Іван Олексюк, за життя далеко не позбавлений, як Даруся, його солодощів (еротичні сцени присутні у відчутних, як на невеличку повість, дозах), не викликає нічого схожого на жалісне співчуття. На його боці й безперечні авторські симпатії, і фінальна перемога – моральна і матеріальна в прямому, грошовому сенсі: стосовно свого спадку неосвічений сільський дід проробляє комбінацію, гідну винахідливого персонажа Агати Крісті, із використанням сучасних юриспруденції та банківскої системи. Присутнє в повісті й виправдання сенсу життя мимовільного вбивці: його донька Світлана — людина шляхетної душі. Незрозуміло, звідки вона така взялася в одній родині із брутальними Олексюковими синами-рекетирами – однак саме Світлана формулює у листі до батька ключові слова твору: «ніхто нікому нічого не винен, окрім совісті».
У повісті багато філософських роздумів про смерть як таку, про самоцінність життя, провину і спокуту, – однак у кульмінаційній частині твору письменниця таки зривається на однозначну й фрустровану публіцистичну ноту: «І оті винуватці усіх Іванових бід, що нагло прийшли колись на його батьківську землю, розбестили людей брехнею і злом, колись страшно обдурили Івана, ще й дали в руки щупак і змусили шукати, – так само нагло і безсоромно і нині по президіях та телевізорах пересиджують…» А шкода. Бо все решта – значно тонше, а тому переконливіше.
Свою повість Марія Матіос випередила фрагментами її листування з ізраїльським письменником, без п’яти хвилин нобеліантом Амосом Озом. Який, зокрема, їй пише: «Вірю, що історичні образи – чи то цілих народів, чи то окремо взятої людини – завжди були і будуть темою для літератури».
З цього приводу можу додати, що «Армагедон…» разом із попередніми художніми творами письменниці на теми нашої новітньої історії: «Москалиця» і «Мама Маріца, дружина Христофора Колумба», а також і з тією ж «Солодкою Дарусею», можуть бути прочитані як розділи одного масштабного твору, «людської трагедії» від Марії Матіос. Не маю сумніву, що цей твір вона писатиме й далі, і цілком можливо, що колись ми побачимо його під однією спільною обкладинкою.
Це до питання порівняльної ефективності письменницької зброї: мінімалізму і романних гармат.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-10-05 02:31 pm (UTC)Хорошо, что не написал.
no subject
Date: 2011-10-05 02:37 pm (UTC)no subject
Date: 2011-10-05 02:47 pm (UTC)no subject
Date: 2011-10-05 02:51 pm (UTC)В армии нет вечных двигателей.
Впрочем, иногда ставят быстро. Но логику я постичь не могу.
no subject
Date: 2011-10-06 03:20 pm (UTC)Признайтесь: читати знову не варто? (Хоча на мою думку Матіос сама талановита сучасна українська письменниця; прошу пробачення, якщо наступив на болюче :) )
no subject
Date: 2011-10-06 03:59 pm (UTC)Але з Олдями таки вже зовсім :)
Вона така тоненька, що питання варто-не варто не стоїть.
no subject
Date: 2012-05-06 08:35 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-07 04:19 am (UTC)здалася мені дуже егоцентричною, самовпевненою - ну, трохи є
більшість присутніх дізналися про її існування вперше, а кількість людей, що тримали в руках її книжки, складала не більше 2% від усіх присутніх - це, на жаль, характеризує не письменницю, а присутніх.