ЗВМО-13. "Мантикора"
Sep. 24th, 2011 03:28 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
yusta_yaКстати, о фестах и конах. В июле в Ивано-Франковске прошел один такой, назывался "Карпатська мантикора". Они там выпустили одноименный альманах, где есть, в частности, очерк про меня. Альманаха я в руках не держала, в сеть они конспиративно не выложили даже обложку, но я же любопытная - выпросила текст у автора.
ПАРАЛЕЛЬНІ СВІТИ ЯНИ ДУБИНЯНСЬКОЇ
Спочатку мусить бути жінка як слово. Світ без неї – пазли з різних коробочок, не складуться у картинку. Так влаштовано світ. Світ Яни Дубинянської. Її твори важко назвати чисто фантастичними, хіба що, якщо фантастика – це усе, що створено письменницькою уявою. Її твори, що за жанром можна визначити як романи чи повісті-катастрофи, надміру реалістичні, а назви, імена – то лише відносність. Бо кожен впізнає часопростір без авторських зносок і коментарів: Ф-зона («Дружини привидів»), Наша країна і Ця країна («Глобальне потепління»), салатові стрічки і салатова революція («Н2О») тощо.
З творів цієї письменниці постає світ, начебто наш, начебто реальний, тільки іноді доведений до абсурду (як-от відпочинкова зона Соловків). Але зрештою, хто може стверджувати, що наше буття не є абсурдним?
Її твори – це така собі політична фантастика. Хоча сама авторка твердить: «Ніякої політики насправді немає, це все лише елемент медійного простору, точнісінько такий самий, як і світська хроніка або шоу-бізнес (…) Та й не існувало політики ніколи. А нам здавалося, що вона є, і то була найстрашніша наша ілюзія...» («Н2О»). Але власне ця політика є точкою опору і точкою відштовхування у світ, що є проекцією нашого. Такий собі портал в інший вимір.
У творах Яни Дубинянської завжди присутня проблема боротьби добра і зла, але немає гостро
позитивних героїв. Мабуть тому, що вони прагнуть бути самими собою, а це аж ніяк не передбачає ідеальності та правильності. Вони не бояться помилятися, іноді вар’ювати, бути чесними самими з собою, що не завжди передбачає чесність з іншими. Вони нагадують донкіхотів, іноді свідомо обираючи цей шлях, а іноді випадково опинившись у вирі обставин. Вони намагаються знайти капсулу щастя («Глобальне потепління»), розкрити загадку Ф-зони та її «івасиків» («Дружини привидів»), врятувати принцесу від ще невідомої загрози («Листи до полковника»), захистити планету від небезпечного проекту Н2О («Н2О») чи хоча би дозволити собі свободу поведінки і висловлювань («Сад каменів»). Всі вони фактично зазнають поразки, бо завжди присутній отой «хтось» (держава? політика?), хто перекриває кисень.
Композиційно романи нагадують бойовики: є загроза загибелі світу, є герої, готові його порятувати, і пробиваються вони крізь безліч перепон і численних зрад, аби зрештою відшукати свій філософський камінь. У таких романах вже структурою передбачено героїв, які гроблять світ, і героїв, які його рятують. Уявне добро має перемагати уявне зло, але Дубинянська вирішує інакше. Добро не є всесильним, бо не є всесильними люди, які його творять, тому фінал її творів часто відкритий: світ не завершується, тому не завершується боротьба за нього. Важить не розкриття таємниці, а шлях до неї. Змови, таємниці – в них граються чоловіки, а жінки, згідно з кращими українськими традиціями, рятують світ. Чоловіки іноді нагадують маленьких хлопчиків, що не поділили у пісочниці право володіння пірамідками і пасочками. У світі Яни Дубинянської чоловіки приречені на деградацію, а сама авторка ставиться до них ніжно і трепетно, як… до дітей. А жінки… Вони намагаються бути різними, але виходить не завжди. Авторка пробує поєднати в них і жіноче, і чоловіче, а у «Глобальному потеплінні» навіть нагороджує їх необмеженою кількістю законних чоловіків. Іронія? Натяк на те, що може трапитися? «Глобальне потепління», загалом, твір іронічний. Чого лише варта депутатська відпочинкова сієста або незабутній відпочинок на Соловках?
Загалом під час прочитання роману «Глобальне потепління» у мене виникала постійно думка: «А якщо все написане рано чи пізно збувається?» і 2043 рік з його спекою, портативними кондиціонерами – правда? І що, якщо і справді, за пару десятків років ми не картоплю вирощуватимемо, а банани? За стосунками Тієї країни і Нашої країни нескладно відчитати стосунки Росії та України, а Дубинянська підсилює їх ще й стосунками письменника Дмитра Ліванова та журналістки Юлії Чопик (про національну приналежність обох неважко здогадатися із самих прізвищ). Мабуть, сюжетна лінія, де виписано їхні стосунки – найсильніша. Бо проблема глобального потепління якось губиться, несподівано обривається дайверська сюжетна лінія, розмито і нечітко щось говориться про якусь капсулу з невідомою силою, а теза про війну між Нашою та Тією країною кинута в самому кінці напівзневажливо, напівбайдуже. Саме ця фраза обриває не лише роман, а й стосунки головних героїв, що так і не встигли дійти до кульмінації. А ти сиди і почувайся ошуканим: адже обірвано і любовну лінію, і пригодницьку, і фантастичну.
Роман «Н2О», виданий роком раніше, ніж «Глобальне потепління», - чи то фантастичний, чи то реалістичний, бо на тлі фантастичних розробок знову вгадуються сучасні реалії: сучасне суспільство, економічна та енергетична криза, кольорові революції. А найважливіше – свобода, саме ота свобода, що з невимовною силою звучить у «Саду каменів». Кожен герой прагне бути вільним: хтось через гроші і політичну кар’єру, хтось за допомогою будинку на березі моря, хтось – сховавшись за нове ім’я та зачіску, хтось – маючи серйозну недугу, а хтось – щодня вигулюючи песика морським берегом. Але світ тримається не на свободі, а на обов’язках, на такому простому законі: «Не чіпати нічого дуже сильного. Бути обережнішим з дуже крихким. І все! Чому люди цього не розуміють?» Роман сповнений химер і див: випадково зустрічаються колишні друзі, що не мали би зустрітися за жодних обставин, б’ються дзеркала, все не приходить весна, у солом’яній хатці-оберезі вилуплюються пташенята, загадкова дівчинка Ільма, яка вміє зупиняти море. Всім потрібна свобода, кожен шукає свій шлях до неї, і лише Ільма розуміє, як це безглуздо, а ще море, бо морю байдуже до свободи. Це ж вода.
З цієї системи вселенської змови і боротьби проти неї випадає роман «Сад каменів». Звісно, там також присутній елемент змови, політичної некоректності, журналістської непорядності, але ліричне переважило над епічним. Почуття, нарешті, переважили над екшеном. Герої з’являються нізвідки і йдуть в нікуди. Натомість приходять інші. І неважливо, що було до чи буде після. Головне – як ти існуєш тут і зараз, головне – те, що ти відчуваєш.
Кожен мусить побудувати власний сад каменів. Люди як камені: яшма, бурштин, кришталь…
Яна Дубинянська нагадує просту істину: світ існує доти, доки існуєш ти, він є таким, яким ти хочеш, щоб він був, він є найбільшою реальністю. І коли ти доходиш до цього, починаєш це розуміти, авторка жорстоко повертає тебе до того, колишнього, у несправжність якого ти вже встиг повірити.
І що залишається? Листи маленької принцеси Евіти до жорстокого лілового полковника, бо справжність і щирість – це те, що мусить лишатися завжди. А ще з головними героями завжди залишається самотність: «Ось-ось нахилиться бездоганна гармонія, поповзуть і нестримно покотяться по схилу її елементи, що так ретельно добиралися, викривляться, зламаються точні лінії, підніметься зсередини земля, досконалу композицію розкидає силою вибухової хвилі, а гострі уламки всуціль посічуть вузький простір, створений для спостереження удвох, для нас з тобою (…) Прощавай. Далі я полечу одна».
Ольга Деркачова
ПАРАЛЕЛЬНІ СВІТИ ЯНИ ДУБИНЯНСЬКОЇ
Спочатку мусить бути жінка як слово. Світ без неї – пазли з різних коробочок, не складуться у картинку. Так влаштовано світ. Світ Яни Дубинянської. Її твори важко назвати чисто фантастичними, хіба що, якщо фантастика – це усе, що створено письменницькою уявою. Її твори, що за жанром можна визначити як романи чи повісті-катастрофи, надміру реалістичні, а назви, імена – то лише відносність. Бо кожен впізнає часопростір без авторських зносок і коментарів: Ф-зона («Дружини привидів»), Наша країна і Ця країна («Глобальне потепління»), салатові стрічки і салатова революція («Н2О») тощо.
З творів цієї письменниці постає світ, начебто наш, начебто реальний, тільки іноді доведений до абсурду (як-от відпочинкова зона Соловків). Але зрештою, хто може стверджувати, що наше буття не є абсурдним?
Її твори – це така собі політична фантастика. Хоча сама авторка твердить: «Ніякої політики насправді немає, це все лише елемент медійного простору, точнісінько такий самий, як і світська хроніка або шоу-бізнес (…) Та й не існувало політики ніколи. А нам здавалося, що вона є, і то була найстрашніша наша ілюзія...» («Н2О»). Але власне ця політика є точкою опору і точкою відштовхування у світ, що є проекцією нашого. Такий собі портал в інший вимір.
У творах Яни Дубинянської завжди присутня проблема боротьби добра і зла, але немає гостро
позитивних героїв. Мабуть тому, що вони прагнуть бути самими собою, а це аж ніяк не передбачає ідеальності та правильності. Вони не бояться помилятися, іноді вар’ювати, бути чесними самими з собою, що не завжди передбачає чесність з іншими. Вони нагадують донкіхотів, іноді свідомо обираючи цей шлях, а іноді випадково опинившись у вирі обставин. Вони намагаються знайти капсулу щастя («Глобальне потепління»), розкрити загадку Ф-зони та її «івасиків» («Дружини привидів»), врятувати принцесу від ще невідомої загрози («Листи до полковника»), захистити планету від небезпечного проекту Н2О («Н2О») чи хоча би дозволити собі свободу поведінки і висловлювань («Сад каменів»). Всі вони фактично зазнають поразки, бо завжди присутній отой «хтось» (держава? політика?), хто перекриває кисень.
Композиційно романи нагадують бойовики: є загроза загибелі світу, є герої, готові його порятувати, і пробиваються вони крізь безліч перепон і численних зрад, аби зрештою відшукати свій філософський камінь. У таких романах вже структурою передбачено героїв, які гроблять світ, і героїв, які його рятують. Уявне добро має перемагати уявне зло, але Дубинянська вирішує інакше. Добро не є всесильним, бо не є всесильними люди, які його творять, тому фінал її творів часто відкритий: світ не завершується, тому не завершується боротьба за нього. Важить не розкриття таємниці, а шлях до неї. Змови, таємниці – в них граються чоловіки, а жінки, згідно з кращими українськими традиціями, рятують світ. Чоловіки іноді нагадують маленьких хлопчиків, що не поділили у пісочниці право володіння пірамідками і пасочками. У світі Яни Дубинянської чоловіки приречені на деградацію, а сама авторка ставиться до них ніжно і трепетно, як… до дітей. А жінки… Вони намагаються бути різними, але виходить не завжди. Авторка пробує поєднати в них і жіноче, і чоловіче, а у «Глобальному потеплінні» навіть нагороджує їх необмеженою кількістю законних чоловіків. Іронія? Натяк на те, що може трапитися? «Глобальне потепління», загалом, твір іронічний. Чого лише варта депутатська відпочинкова сієста або незабутній відпочинок на Соловках?
Загалом під час прочитання роману «Глобальне потепління» у мене виникала постійно думка: «А якщо все написане рано чи пізно збувається?» і 2043 рік з його спекою, портативними кондиціонерами – правда? І що, якщо і справді, за пару десятків років ми не картоплю вирощуватимемо, а банани? За стосунками Тієї країни і Нашої країни нескладно відчитати стосунки Росії та України, а Дубинянська підсилює їх ще й стосунками письменника Дмитра Ліванова та журналістки Юлії Чопик (про національну приналежність обох неважко здогадатися із самих прізвищ). Мабуть, сюжетна лінія, де виписано їхні стосунки – найсильніша. Бо проблема глобального потепління якось губиться, несподівано обривається дайверська сюжетна лінія, розмито і нечітко щось говориться про якусь капсулу з невідомою силою, а теза про війну між Нашою та Тією країною кинута в самому кінці напівзневажливо, напівбайдуже. Саме ця фраза обриває не лише роман, а й стосунки головних героїв, що так і не встигли дійти до кульмінації. А ти сиди і почувайся ошуканим: адже обірвано і любовну лінію, і пригодницьку, і фантастичну.
Роман «Н2О», виданий роком раніше, ніж «Глобальне потепління», - чи то фантастичний, чи то реалістичний, бо на тлі фантастичних розробок знову вгадуються сучасні реалії: сучасне суспільство, економічна та енергетична криза, кольорові революції. А найважливіше – свобода, саме ота свобода, що з невимовною силою звучить у «Саду каменів». Кожен герой прагне бути вільним: хтось через гроші і політичну кар’єру, хтось за допомогою будинку на березі моря, хтось – сховавшись за нове ім’я та зачіску, хтось – маючи серйозну недугу, а хтось – щодня вигулюючи песика морським берегом. Але світ тримається не на свободі, а на обов’язках, на такому простому законі: «Не чіпати нічого дуже сильного. Бути обережнішим з дуже крихким. І все! Чому люди цього не розуміють?» Роман сповнений химер і див: випадково зустрічаються колишні друзі, що не мали би зустрітися за жодних обставин, б’ються дзеркала, все не приходить весна, у солом’яній хатці-оберезі вилуплюються пташенята, загадкова дівчинка Ільма, яка вміє зупиняти море. Всім потрібна свобода, кожен шукає свій шлях до неї, і лише Ільма розуміє, як це безглуздо, а ще море, бо морю байдуже до свободи. Це ж вода.
З цієї системи вселенської змови і боротьби проти неї випадає роман «Сад каменів». Звісно, там також присутній елемент змови, політичної некоректності, журналістської непорядності, але ліричне переважило над епічним. Почуття, нарешті, переважили над екшеном. Герої з’являються нізвідки і йдуть в нікуди. Натомість приходять інші. І неважливо, що було до чи буде після. Головне – як ти існуєш тут і зараз, головне – те, що ти відчуваєш.
Кожен мусить побудувати власний сад каменів. Люди як камені: яшма, бурштин, кришталь…
Яна Дубинянська нагадує просту істину: світ існує доти, доки існуєш ти, він є таким, яким ти хочеш, щоб він був, він є найбільшою реальністю. І коли ти доходиш до цього, починаєш це розуміти, авторка жорстоко повертає тебе до того, колишнього, у несправжність якого ти вже встиг повірити.
І що залишається? Листи маленької принцеси Евіти до жорстокого лілового полковника, бо справжність і щирість – це те, що мусить лишатися завжди. А ще з головними героями завжди залишається самотність: «Ось-ось нахилиться бездоганна гармонія, поповзуть і нестримно покотяться по схилу її елементи, що так ретельно добиралися, викривляться, зламаються точні лінії, підніметься зсередини земля, досконалу композицію розкидає силою вибухової хвилі, а гострі уламки всуціль посічуть вузький простір, створений для спостереження удвох, для нас з тобою (…) Прощавай. Далі я полечу одна».
Ольга Деркачова
