![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
yusta_ya БОРТЖУРНАЛ КАПІТАНА ОЧЕВИДНІСТЬ
Не читайте за обідом українських газет. І ніяких не читайте. А також не дивіться телевізор і не ходіть в інтернет. Тільки тоді ви отримаєте шанс залишитися при ясному розумі.
Героєві роману Ліни Костенко – не пощастило.
«Але навіщо я все це записую? Бо воно було. Воно ж для чогось було. А завтра забудеться, наче його й не було. То хай хоч сидить в електронній пам’яті мого комп’ютера».
Випустити на вісімдесятиріччя перший прозовий роман – це вчинок. Поважний вік і приголомшливий авторитет автора прирікає книжку на пафосне вшанування в академічному середовищі, прискіпливе вивчення з боку вузького літературно-критичного товариства та, ризикну припустити, тотальне протестне несприйняття молодою літгенерацією. І до першого, і до другого, і до третього, сподіваюся, Ліна Василівна готова. Більш того, підозрюю, її це мало хвилює: цілі поставлено набагато вищі. Але про цілі трохи пізніше.
Оповідь від імені 35-річного чоловіка-програміста – теж сміливо, надто враховуючи дивне переконання нашого істеблішменту у фатальній гендерній детермінованості літератури (перекладаю: на загальну думку, жінка добре писати від імені чоловіка не зможе ні-ко-ли!). І з підкреслено осучасненою професією колишнього науковця не все чисто: судячи з поодиноких описів його роботи, ніякий він не програміст, швидше працює «по залізу», та й жоден комп’ютерник не вживатиме висловів на кшталт «в електронній пам’яті». Але це абсолютно не важить. На його місці міг бути хто завгодно. Наприклад, ви.
Власне, «Записки…» – роман без героя. Головне – тло, інформаційний фон, оті новини, від яких оповідач час від часу намагається самоусунутися, зав’язати, як із наркотиками, але щоразу зривається і підсідає знов. У першій частині роману новинні стрічки грудня 2000-го задокументовані практично в реальному часі: «останній місяць століття – це ж не просто місяць, це – зріз, це анамнез, це як в археології – культурний шар». Міленіум, таращанське тіло, плівки майора Мельниченка, закриття ЧАЕС, акція протесту «Україна без Кучми»… Аж пробирає ностальгія: зовсім нібито нещодавно – але ж була на десять років молодша, студентка, закохана і таке інше, які то були, коли згадати, чудові часи! Тут у кожного вмикається механізм власних асоціацій на цей ланцюжок тоді гарячих новин, а нині вже закарбованих у свідомості одиниць впізнаваної інформації, маркерів часу, майже мемів.
Натискуючи на потаємні кнопки, спільні для кожного, хто провів ці десять років у тій самій країні, Ліна Костенко досягає вражаючого ефекту: роман без героя і практично без сюжету (ні, я помітила, що самашедший програміст намагався повіситися, після чого в нього налагодилися стосунки з дружиною, що їхнього крутого сусіда застрелили в під’їзді, а приятель героя закохався у стильну вдову – але «сторі» як такої у романі немає, і не треба) читається вліт, неможливо відірватися.
Її експеримент, простий, як винахід велосипеда на вічному двигуні, аналогів у нашій (а можливо, і світовій – виправте мене, коли помиляюся) літературі не має. Ретельне фіксування подій за новинними стрічками із невибагливим коментарем підкреслено стертого персонажа із типовим плином життя, але дуже яскравими окремо вихопленими деталями, і так протягом десяти років – задум геніальний без перебільшення. «Записки…» дуже нагадують блог, «живий журнал», але згадайте, хто чув про блоги десять років тому? І вже зовсім недавно з’явилася теорія про читання «потоками», на яке стрімко переходить сучасне людство від довершених кавалків тексту, себто традиційних книжок. Людство лише переходить, а Ліна Костенко – вже написала.
Щоправда, починаючи з другого, 2001-го, року темп викладу у романі пришвидшується, відривається від реального часу, з густого інформаційного потоку висмикуються й фокусуються крупним планом самі топ-новини: Норд-Ост, війна в Іраку, Беслан, – і аж до президентських виборів 2004-го, Майдану, помаранчевої революції. На цій оптимістичній ноті письменниця ставить крапку, полишаючи читачам легке непорозуміння: а що, власне, вона робила з своїм текстом решту п’ять років? Щоправда, на презентації Ліна Василівна натякала на сиквел, роман від імені дружини героя, такої собі філологині й феміністки, дослідниці Гоголя…
Тільки ледачий літературний оглядач, навіть не читавши ще роману Ліни Костенко, не наголосив на його подібності до резонансної новинки минулого передноворіччя – роману Оксани Забужко. Справді, обидва – і «Музей…», і «Записки…» – писалися протягом тривалого часу, обидва претендують на щось більше, ніж чільне місце в книжкових оглядах і рейтингах книгарень. До порівняння спонукає і поява негативного-персонажа-схожого-на-Ліну-Костенко у романі Оксани Забужко. До речі, якщо вас перш за все цікавить, що Ліна Василівна думає про Оксану Стефанівну, то вам на сторінки 105 та 351. Дами обмінялися люб’язностями перед дуеллю. Втім, сама дуель – набагато цікавіша.
На стилістичному рівні відмінностей між цими двома творами значно більше, ніж поодиноких збігів. Забужчиному плинному багатослів’ю Костенко протиставляє граничний лаконізм коротких вивірених речень, точність метафор, жодного зайвого слова! – вишкіл романів у віршах (а це зовсім інше, ніж поетична лірика, сильна в обох) дається взнаки. Якщо Оксана Стефанівна появу кожного персонажа або новий поворот сюжету розвиває на багато сторінок, прописуючи їх опукло та глибоко, то Ліні Василівні вистачає кількох штрихів-маркерів, щоб зробити впізнаваними другорядних героїв, од Борьки, «хлопчика з дуже глибоко прихованим потенціалом» і його матері Гламур у міні-спідничці – до скептичного «Лева, інвертованого на пустелю» чи Тінейджера з його навушниками й поглядом «наче-з-космосу-і-ніяких-позивних».
Якщо «Музей…» – багатошаровий твір, де використано всі рівні романної структури і всі жанри, що їх задовго перелічувати (див. мою рецензію «Ідеальний роман»), то «Записки…» складаються з чистої публіцистики і майже безсюжетної щоденникової прози, крапка. Це не краще і не гірше, просто цілком інакше.
Хоча й подібність, безперечно, є. І лежить вона у площині, взагалі мало сумісній з літературою як мистецтвом – ідеологічній.
«Я боялася нашкодити своїй державі», – виголосила на презентації Ліна Костенко, позначивши рівень, на який орієнтувалася своїм твором, і цей рівень вищий за суто літературний. А щойно в письменника, помічено давно і не мною, з’являються месіанські амбіції, це миттєво відображається в тексті. Ідеологія завжди простіша й прямолінійніша за літературу, адже треба, щоб до кожного дійшло. Тут уже не йдеться про тонкі психологічні та стилістичні інструменти. Ідеолог говорить з народом прямим текстом, виголошуючи очевидні речі як одкровення – хай у бездоганно викарбуваній афористичній формі:
«Нова форма свободи слова – що хто хоче, те й лопоче. Або що замовляє хазяїн».
«Глобалізація глобалізує всі проблеми і ні одної не зменшить».
«Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає».
«Детективів можна вже не читати, досить читати хроніку світових подій».
«Ніхто нічого не хоче. Ніхто ні за що не бореться. Тільки наші політики за владу над нами».
«Чому до влади дорвалися шахраї і невігласи? Чому все купується і продається? Чому домінує жлобство на державному рівні?»
Цитати обрано методом довільного розгортання книжки. Публіцистичний роман Ліни Костенко наскрізь прошитий отакими очевидними пасажами на межі ідеологічної патетики, а подекуди й поза межею. Чи не на кожній сторінці Ліна Василівна виступає самим Капітаном Очевидність: коли раптом хтось досі не знає, це мем, що зародився у мережі, фактично з нічого – і тепер час від часу з’являється в різних подобах виголосити й розтлумачити загальновідомі речі. Оксана Забужко цим теж грішить, оскільки будь-яка ідеологія за визначенням не може обійтися без участі Капітана.
В ідеологічному ключі ці два настільки різні стилістично романи подібні, як близнята. Обидві письменниці аж надто болісно реагують на мовне питання, обидві небайдужі до героїзації історичного минулого, обидві викривають злочинність влади, а в сухому залишку обидві підтримують – і на сторінках романів, і, так би мовити, в реалі – одного й того ж політика. «Наш нетиповий», – називає його герой Ліни Костенко.
Щоправда, на останніх сторінках читаємо таке: «…Він іде на поступки, він капітулює. Ми на Майдані, а він уже серед них. Серед тих, кого називав злочинною владою». Якби роман побачив світ тоді ж, 2005 року, це було б попередження, влучний публіцистичний постріл. Сьогодні – чергова сентенція Капітана Очевидність.
Володимир Панченко у своїй рецензії пише про здатність справжньої публіцистики з плином часу перетворюватися на високу літературу: злободенність відходить, і тоді викристалізовується головне. Цей принцип працює не лише в часі, а й у просторі, — а немає сумнівів, що роман Ліни Костенко найближчим часом перекладатимуть іноземними мовами. Закордонному ж читачеві реалії «національного божевілля» вже не здаватимуться впізнаваними й очевидними, і навіть навпаки – міститимуть незбагненну екзотику загадкової української душі.
«Ми нікуди не підемо з Майдану. Ми будемо стояти тут до кінця».
Не читайте за обідом українських газет. І ніяких не читайте. А також не дивіться телевізор і не ходіть в інтернет. Тільки тоді ви отримаєте шанс залишитися при ясному розумі.
Героєві роману Ліни Костенко – не пощастило.
«Але навіщо я все це записую? Бо воно було. Воно ж для чогось було. А завтра забудеться, наче його й не було. То хай хоч сидить в електронній пам’яті мого комп’ютера».
Випустити на вісімдесятиріччя перший прозовий роман – це вчинок. Поважний вік і приголомшливий авторитет автора прирікає книжку на пафосне вшанування в академічному середовищі, прискіпливе вивчення з боку вузького літературно-критичного товариства та, ризикну припустити, тотальне протестне несприйняття молодою літгенерацією. І до першого, і до другого, і до третього, сподіваюся, Ліна Василівна готова. Більш того, підозрюю, її це мало хвилює: цілі поставлено набагато вищі. Але про цілі трохи пізніше.
Оповідь від імені 35-річного чоловіка-програміста – теж сміливо, надто враховуючи дивне переконання нашого істеблішменту у фатальній гендерній детермінованості літератури (перекладаю: на загальну думку, жінка добре писати від імені чоловіка не зможе ні-ко-ли!). І з підкреслено осучасненою професією колишнього науковця не все чисто: судячи з поодиноких описів його роботи, ніякий він не програміст, швидше працює «по залізу», та й жоден комп’ютерник не вживатиме висловів на кшталт «в електронній пам’яті». Але це абсолютно не важить. На його місці міг бути хто завгодно. Наприклад, ви.
Власне, «Записки…» – роман без героя. Головне – тло, інформаційний фон, оті новини, від яких оповідач час від часу намагається самоусунутися, зав’язати, як із наркотиками, але щоразу зривається і підсідає знов. У першій частині роману новинні стрічки грудня 2000-го задокументовані практично в реальному часі: «останній місяць століття – це ж не просто місяць, це – зріз, це анамнез, це як в археології – культурний шар». Міленіум, таращанське тіло, плівки майора Мельниченка, закриття ЧАЕС, акція протесту «Україна без Кучми»… Аж пробирає ностальгія: зовсім нібито нещодавно – але ж була на десять років молодша, студентка, закохана і таке інше, які то були, коли згадати, чудові часи! Тут у кожного вмикається механізм власних асоціацій на цей ланцюжок тоді гарячих новин, а нині вже закарбованих у свідомості одиниць впізнаваної інформації, маркерів часу, майже мемів.
Натискуючи на потаємні кнопки, спільні для кожного, хто провів ці десять років у тій самій країні, Ліна Костенко досягає вражаючого ефекту: роман без героя і практично без сюжету (ні, я помітила, що самашедший програміст намагався повіситися, після чого в нього налагодилися стосунки з дружиною, що їхнього крутого сусіда застрелили в під’їзді, а приятель героя закохався у стильну вдову – але «сторі» як такої у романі немає, і не треба) читається вліт, неможливо відірватися.
Її експеримент, простий, як винахід велосипеда на вічному двигуні, аналогів у нашій (а можливо, і світовій – виправте мене, коли помиляюся) літературі не має. Ретельне фіксування подій за новинними стрічками із невибагливим коментарем підкреслено стертого персонажа із типовим плином життя, але дуже яскравими окремо вихопленими деталями, і так протягом десяти років – задум геніальний без перебільшення. «Записки…» дуже нагадують блог, «живий журнал», але згадайте, хто чув про блоги десять років тому? І вже зовсім недавно з’явилася теорія про читання «потоками», на яке стрімко переходить сучасне людство від довершених кавалків тексту, себто традиційних книжок. Людство лише переходить, а Ліна Костенко – вже написала.
Щоправда, починаючи з другого, 2001-го, року темп викладу у романі пришвидшується, відривається від реального часу, з густого інформаційного потоку висмикуються й фокусуються крупним планом самі топ-новини: Норд-Ост, війна в Іраку, Беслан, – і аж до президентських виборів 2004-го, Майдану, помаранчевої революції. На цій оптимістичній ноті письменниця ставить крапку, полишаючи читачам легке непорозуміння: а що, власне, вона робила з своїм текстом решту п’ять років? Щоправда, на презентації Ліна Василівна натякала на сиквел, роман від імені дружини героя, такої собі філологині й феміністки, дослідниці Гоголя…
Тільки ледачий літературний оглядач, навіть не читавши ще роману Ліни Костенко, не наголосив на його подібності до резонансної новинки минулого передноворіччя – роману Оксани Забужко. Справді, обидва – і «Музей…», і «Записки…» – писалися протягом тривалого часу, обидва претендують на щось більше, ніж чільне місце в книжкових оглядах і рейтингах книгарень. До порівняння спонукає і поява негативного-персонажа-схожого-на-Ліну-Костенко у романі Оксани Забужко. До речі, якщо вас перш за все цікавить, що Ліна Василівна думає про Оксану Стефанівну, то вам на сторінки 105 та 351. Дами обмінялися люб’язностями перед дуеллю. Втім, сама дуель – набагато цікавіша.
На стилістичному рівні відмінностей між цими двома творами значно більше, ніж поодиноких збігів. Забужчиному плинному багатослів’ю Костенко протиставляє граничний лаконізм коротких вивірених речень, точність метафор, жодного зайвого слова! – вишкіл романів у віршах (а це зовсім інше, ніж поетична лірика, сильна в обох) дається взнаки. Якщо Оксана Стефанівна появу кожного персонажа або новий поворот сюжету розвиває на багато сторінок, прописуючи їх опукло та глибоко, то Ліні Василівні вистачає кількох штрихів-маркерів, щоб зробити впізнаваними другорядних героїв, од Борьки, «хлопчика з дуже глибоко прихованим потенціалом» і його матері Гламур у міні-спідничці – до скептичного «Лева, інвертованого на пустелю» чи Тінейджера з його навушниками й поглядом «наче-з-космосу-і-ніяких-позивних».
Якщо «Музей…» – багатошаровий твір, де використано всі рівні романної структури і всі жанри, що їх задовго перелічувати (див. мою рецензію «Ідеальний роман»), то «Записки…» складаються з чистої публіцистики і майже безсюжетної щоденникової прози, крапка. Це не краще і не гірше, просто цілком інакше.
Хоча й подібність, безперечно, є. І лежить вона у площині, взагалі мало сумісній з літературою як мистецтвом – ідеологічній.
«Я боялася нашкодити своїй державі», – виголосила на презентації Ліна Костенко, позначивши рівень, на який орієнтувалася своїм твором, і цей рівень вищий за суто літературний. А щойно в письменника, помічено давно і не мною, з’являються месіанські амбіції, це миттєво відображається в тексті. Ідеологія завжди простіша й прямолінійніша за літературу, адже треба, щоб до кожного дійшло. Тут уже не йдеться про тонкі психологічні та стилістичні інструменти. Ідеолог говорить з народом прямим текстом, виголошуючи очевидні речі як одкровення – хай у бездоганно викарбуваній афористичній формі:
«Нова форма свободи слова – що хто хоче, те й лопоче. Або що замовляє хазяїн».
«Глобалізація глобалізує всі проблеми і ні одної не зменшить».
«Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає».
«Детективів можна вже не читати, досить читати хроніку світових подій».
«Ніхто нічого не хоче. Ніхто ні за що не бореться. Тільки наші політики за владу над нами».
«Чому до влади дорвалися шахраї і невігласи? Чому все купується і продається? Чому домінує жлобство на державному рівні?»
Цитати обрано методом довільного розгортання книжки. Публіцистичний роман Ліни Костенко наскрізь прошитий отакими очевидними пасажами на межі ідеологічної патетики, а подекуди й поза межею. Чи не на кожній сторінці Ліна Василівна виступає самим Капітаном Очевидність: коли раптом хтось досі не знає, це мем, що зародився у мережі, фактично з нічого – і тепер час від часу з’являється в різних подобах виголосити й розтлумачити загальновідомі речі. Оксана Забужко цим теж грішить, оскільки будь-яка ідеологія за визначенням не може обійтися без участі Капітана.
В ідеологічному ключі ці два настільки різні стилістично романи подібні, як близнята. Обидві письменниці аж надто болісно реагують на мовне питання, обидві небайдужі до героїзації історичного минулого, обидві викривають злочинність влади, а в сухому залишку обидві підтримують – і на сторінках романів, і, так би мовити, в реалі – одного й того ж політика. «Наш нетиповий», – називає його герой Ліни Костенко.
Щоправда, на останніх сторінках читаємо таке: «…Він іде на поступки, він капітулює. Ми на Майдані, а він уже серед них. Серед тих, кого називав злочинною владою». Якби роман побачив світ тоді ж, 2005 року, це було б попередження, влучний публіцистичний постріл. Сьогодні – чергова сентенція Капітана Очевидність.
Володимир Панченко у своїй рецензії пише про здатність справжньої публіцистики з плином часу перетворюватися на високу літературу: злободенність відходить, і тоді викристалізовується головне. Цей принцип працює не лише в часі, а й у просторі, — а немає сумнівів, що роман Ліни Костенко найближчим часом перекладатимуть іноземними мовами. Закордонному ж читачеві реалії «національного божевілля» вже не здаватимуться впізнаваними й очевидними, і навіть навпаки – міститимуть незбагненну екзотику загадкової української душі.
«Ми нікуди не підемо з Майдану. Ми будемо стояти тут до кінця».
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-01-10 06:30 pm (UTC)Мой опыт общения с большим количеством студентов (и не только) показывает, что общеизвестные вещи вовсе не настолько общеизвестны.
no subject
Date: 2011-01-10 06:38 pm (UTC)no subject
Date: 2011-01-10 06:54 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-11 01:43 am (UTC)О, це точно...
no subject
Date: 2011-01-10 07:40 pm (UTC)no subject
Date: 2011-01-10 07:43 pm (UTC)Ні, то інша технологія :)
no subject
Date: 2011-01-10 08:03 pm (UTC)no subject
Date: 2011-01-10 09:10 pm (UTC)no subject
Date: 2011-01-18 11:01 am (UTC)no subject
Date: 2011-01-18 11:03 am (UTC)Про Ліну Костенко не знаю.
no subject
Date: 2011-01-20 08:07 pm (UTC)"«Записки…» – роман без героя" - нууу, я б не сказала... як на мене, тут якраз дуууже точно змальовано портрет середньостатистичного українського романтичного невпевненого в собі дурня (щоб не сказати - ідіота), віком від 20 до 40, а то й 45 років... дуже поширений тип, їх мабуть десь штампують %))) півкнижки сподівалася, що він порозумнішає, але не судилося (хоча деякі тенденції таки були), вся надія на сиквел %)
"жоден комп’ютерник не вживатиме висловів на кшталт «в електронній пам’яті»" - залежить від того, кілько вип'є і кілько прочитає, за потрібної дози може і до "електронного склерозу" дійти... )))
а от з інформаційним тлом там глюків більше, ніж з чоловіками... відразу видно, як сприймає новини людина, котра їх не пише )))))) принаймні, думаю, якби в абзац про вбивство британського експерта (ст.302) дописали ще те, що вбили його за цілком визначену заяву, і з того ж приводу тоді ж розігнали пів-Бі-Бі-Сі з урізанням фінансування, то наступний абзац про те, чому Блер читає історію без брому, був би розлогіший і з ще більш очевидними і розжованими висновками... бо ці висновки чомусь до нашої "нації" не доходять стабільно...
а от оцінка Забужки - оце "5" за п'ятибальною системою. нарешті хоч хтось дав на творчість цієї пані правдиву рецензію. ато все "еліта-еліта"... тьфу...
ну і про сумне:
коли вже в Ліни Костенко з'являється в романі "місцеві владИ вирішилИ".... не кажучи вже про чудове слово "блядство"... тобто я розумію, що це дуже змістовно широкий термін і адекватно замінити його в рамках пристойності важко... але, як на мене, або ти користуєшся цими термінами, або ж обурюєшся, що "мова солов'їна, а тьохкають чортзна-що". пшиживати за безкультурність нації і вживати некультурщину - як мінімум непедагогічно %) це ще називається "какой пример, какой пример подам я октябрятам"...
загалом написано гарно, реалістично, але частини реальності, обрані для відображення, особисто мені не подобаються %)
no subject
Date: 2011-01-20 08:39 pm (UTC)1. Правильно. Він типаж. Індивідуальності не виявлено :)
2. Електронний склероз - може, а "електронна пам'ять" - це як "журналістська стаття". Так усі кажуть, крім журналістів.
3. (з повагою) профі, вах...
4. Моя оцінка чи Ліни Василівни? :)))
5. Вона класик, їй можна.
no subject
Date: 2011-01-20 10:12 pm (UTC)"1. Правильно. Він типаж. Індивідуальності не виявлено :)"
хто б ще сказав, де їх стільки набралося, цих безіндивідуальних типажів %)
2. та можуть, можуть... особливо якщо щось простим смертним літнього віку пояснюють )) крім того, у Л.В., якщо вірити вікіпедії, син - програміст, так що якийсь реальний прототип там вгадується )
3. я за того експерта колись Ханну Северінсен розпікала своєю гнівною англійською %) вона червоніла-синіла і казала, що то не їхня справа, нічим помогти бі-бі-сі (а експерту тим більше) вони не можуть... %) а наші досі думають, що якщо Блер не пиє брому, то це тому, що нема підстав, а не тому, що нема совісті %) ну і взагалі суто укр. сприйняття міжнародної політики троха наївне - бо все це запам'ятати з подробицями ))) - тре забагато часу тим займатися )) а без подробиць виглядає, що всі білі й пухнасті, одні ми як хтознашо. а книжка з новиннєвими стрічками тільки одна, і то не повна ))))
4. Ліни Василівни )) Забужко мені шкода, але ще більше шкода людей, які, будучи при здоровому глузді, називають її "елітою" і "тілігенцією"... талант - так, можливо, вірші ще так-сяк, письменниця - ну ше з натяжкою, талановита піарщиця - безумовно... для жовтої преси був би неоціненний кадр... але на інтелігентну еліту - ну ніяк.
"начитаність", "розписаність" і "еліта" - то таки різні речі, як на мене....
ні, я розумію, "яка держава - такий і теракт", але це не моя еліта в будь-якому випадку. там, до речі, ще на ст. 115 про Забужко є )) чи то я ще когось з наших "літературних талантів" не впізнала? ))))
5. а от тому їй і не можна, що вона - класик, і, до того ж, класик, якого НЕ влаштовує культурний рівень. Подерв'янському можна, його все влаштовує. Її не влаштовує, вона прагне той рівень підвищити - ну то треба показувати приклад, як можна обходитися без нецензурщини, "описуючи поточну реальність", і при цьому себе добре почувати. а як не виходить - тоді нашо скаржитися? це вже не просто "самашествіє", це вже "роздвоєння особистості" ціле... %)
ну і знову ж таки: в нас ціла купа наївних дорослих дурнів беруть приклад з класиків. не кажучи вже про дітей: була колись така забава в мої шкільні роки - принести до школи книжку, тицьнути вчительці пальцем, дивіться, якщо книжці можна так писати, то чому мені - ні?
no subject
Date: 2011-01-21 06:22 am (UTC)Щодо ідеалізації закордонної політики - згода абсолютно.
Про Забужко - там явно щось особисте :))) Ти "Музей" читала? Там про ЛВ не окремими фразочками по сторінках, а розлогими описами :))) Але книжка дуже хороша, "Музей", хоч і теж напхана ідеологією (мантра "я хочу нобелівку").
А про "поганий приклад дітям" - це несерйозно. Діти давно в курсі і без авторитетів :). Взагалі тут усе залежить від ступеню-часу-місця. Грубо кажучи, один матюк на книжку в потрібному контексті я ще пережити можу, а через слово у непотрібному - фі.
no subject
Date: 2011-01-21 11:51 am (UTC)Не знаю, як у Ліни Костенко, але в мене до Забужко професійно-філософське обурення. Тобто, я розумію, що вона теж "презентує" відповідний суспільний феномен, ну але ж навіть будучи суспільним феноменом - треба себе якось осмислювати хоч трохи, хіба ні? тим паче, маючи диплом філософського факультету в кишені, я вже не кажу про звання кфн %)
"Ти "Музей" читала? Там про ЛВ не окремими фразочками по сторінках, а розлогими описами :))) Але книжка дуже хороша, "Музей", хоч і теж напхана ідеологією " -
о ні, з мене досить її блогів на УП, віршів і "досліджень". до того ж, в світі є ще купа хороших і корисних непрочитаних книжок.
хоча, якщо я зміню професію і піду в соціологи чи в психоаналітики, то обов'язково прочитаю ))
"(мантра "я хочу нобелівку")."-
неграмотним нобелівок не дають переважно %)
"Діти давно в курсі і без авторитетів" -
ні, це зрозуміло, що діти в курсі, але для мене, наприклад, це слово в книжці поважного класика було б вагомим аргументом для вимоги використовувати це "блядство" в шкільних творах на олімпіадах і навіть на вступних екзаменах. зрештою, для наукової роботи це теж непогана ідея. і явищ, які цілком підходять під цей змістовний термін, ціла купа - можна навіть той термін в заголовок творів виносити %)
аналогічно з "міськими владами". мова як формується? якщо класик використовував це слово в своїх творах - значить, ніхто його з мови вже не вижене. до цього часу в українській мові було записано, що влада має бути - одна, єдина і неподільна, що б там не казала наша історія "трьохгетьманства". в російській мові "влади" - вони, значить, в них може бути купа різних думок, і в кожного окремого шматка влади свій вектор.
а після того, як Ліна Костенко в своїй книжці з цим словом двічі помилилася, схоже, наша традиційна розгетьманеність влади матиме шанс закріпитися на мовному рівні %) мене це щось не дуже тішить %)
ліна костенко
Date: 2011-02-08 12:33 pm (UTC)Ліна Костенко видається набагато глибшою особистістю, і її мова набагато чистіша від забужчиної. Усі ці "прецінь", "кобіти"... дуже дратують.
А Мова Ліни Костенко - це справжній діамант!
no subject
Date: 2011-02-10 11:17 pm (UTC)