![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
yusta_yaДРУГИЙ СТУС
Дмитро Стус розповідає Яні Дубинянській про свої проекти, пов’язані та не пов’язані з пам’яттю його батька, а також про те, чому він закрив журналістам доступ до архівних справ Василя Стуса і що саме в нашій літературі заміщує міф.
— Дмитре, більшість ваших занять у житті так чи інакше пов’язана з Василем Стусом. Це тому, що для вас це оптимальна і невичерпна тема – чи тому, що більше нема кому це робити, крім вас?
— Відповісти і просто, і складно. Тема справді невичерпна, але хотілося б повністю переключитися на щось інше. На жаль – не дуже виходить, бо зі всіх боків: «А чому немає? А коли вийде? А що плануєте?” З іншого боку, моя робота, пов’язана зі спадщиною Василя Стуса, більш помітна й майже завжди має чималий розголос. Що ж до моїх пріоритетів – то поки це журнал «Київська Русь», який утримуємо вже більше року без будь-якої стабільної фінансової підтримки.
— Про “Київську Русь” було б цікаво докладніше. За рахунок чого ви виживаєте? Маю на увазі не лише матеріальну, а й творчу складову.
— Про матеріальну сторону говорити не хочу. Складно. Дуже непросто. Це все.
Творча сторона – інша річ, тут не просто виживати, розвиватися і можна, і треба. Зараз ми робимо ставку передусім на творчу молодь. Так званий самоплив. За останні два роки ми відкрили чимало імен молодих і талановитих авторів, які після публікацій в нашому журналі видали перші книжки. Взагалі, кожне число впродовж року трансформується в одну-три книжки, здійснені після засвітки в «Київській Русі».
Проте ми друкуємо не лише молодь. Пишаюсь, що саме за публікацію в нашому журналі роману Любові Голоти «Епізодична пам’ять» авторці було присуджено Шевченківську премію. Цього року документальну прозу Володимира Шингарьова «Москаль і бандерівці». Це щось подібне до сповіді росіянина, який викладав російську мову в Західній Україні в другій половині 40-х, але відчуває і свою в тому числі вину за те, що там діялось. В цьому тексті (опублікованому російською) немає “добрих” і “поганих”, лише свідчення очевидця подій, який записав свою мікроісторію.
— За яким принципом наповнюєте номер?
— У нас всі номери об’єднані спільною темою, яка, переважно, задається прозою чи поезією. Як у музиці: є тема і є підтеми. Як на мене, такий підхід виявився доволі продуктивним і приніс нам більше здобутків, аніж невдач.
В минулому році видали номер «Азербайджан», присвячений дуже цікавій, хоч і невідомій у нас культурі, цього – номер «Polska», складений з авторів, які майже невідомі в Україні. Коли журнал уже друкувався, польський поет Еугеніюш Ткачишин-Дицький отримав найпрестижнішу літературну нагороду Польщі. А ще познайомили наших читачів з польським репортажем – жанром, який в Україні, на жаль, майже не розвинутий (принаймні, порівняно з сусідньою культурою).
Молодих імен називати не буду, скажу лише, що за три роки існування журналу ми надрукували понад 250 авторів зі всіх куточків України, Канади, США, Німеччини, Польщі, Росії, Азербайджану, Литви, Латвії, Білорусі та Словаччини.
— Крім журналу, чим ще займаєтеся зараз?
— Роблю кілька проектів, готую 5-й том «Творів» Василя Стуса, заробляю гроші для всієї цієї роботи, виховую дітей, викладаю в Острозькій академії і Київському університеті.
— Дмитре, зараз пішов тренд: чому тільки не присвоюють ім’я Стуса. Не так давно ми з чоловіком не могли відшукати дорогу в Одесі, бо на табличці вулиця називалася “Василя Стуса”, а в атласі доріг і пам’яті одеситів – Балковською. Вас не напружує ця тенденція?
— Я нічого не спроможен змінити. А тому не напружуюсь. Як, зрештою, і не надто цікавлюсь цим питанням.
— А як щодо творів Стуса у шкільній програмі?
— Ніяк. Щось поставили. Доволі погано відкоментували. Але діти вчать і інтерес до постаті Василя Стуса поміж школярів існує (не скажу – значний чи не дуже). Інша річ, що вчителі більше розказують про «міф» Стуса, аніж про його творчі пошуки. Але така ситуація не лише зі Стусом, а й переважною більшістю вітчизняної класики.
— На вашу думку міф – шкідлива річ? Що йому можна протиставити і як?
— Міф не шкідливий, просто він міф. Мені здається, що література по-своєму вчить життю: як зберегти людське обличчя, коли тобі важко, як залишитися собою, як будувати взаємини з коханою, випадковою знайомою, повією. Як поєднати в собі вселюдське й національне… Одне слово, попри всі інші функції, вона, література себто, ще й чуттєво-образна енциклопедія життєвих ситуацій. А міф – то завжди відстань, щось з котурнів, щось, що доводиться приймати без обговорень. Міф мусить вплітатися в живу тканину, а у нас міф її, принаймні в літературі й офіціозі, часто заміщує. Це погано для й для міфу, адже без контексту він втрачає сакральність.
— Чи правда, що ви заборонили давати доступ журналістам до архівних справ Василя Стуса?
— Правда. Принаймні писав у СБУ таку заяву. Хоча майже всі, кому були потрібні архіви для серйозної роботи, мали можливість працювати з ними.
— А чому так? Були прецеденти перекручування фактів? Наприклад?
— Були. І доволі прикрі й брудні (не щодо Василя Стуса, а щодо окремих людей і постатей, з ним пов’язаних). Щоб оприлюднювати архівні справи, треба мати знання про предмет, а не лише вихоплювати цитати і роздмухувати псевдо сенсації, як це роблять часто вкраїнські журналісти.
Прикладів не називатиму. Не хочу.
— Чи правда, що зібрання творів Василя Стуса, видане у “Факті”, ви фінансували власним коштом?
— Правда. В Україні не було видано в ювілейний рік жодної книги вибраного, тому було прийняте таке рішення.
— А що видавець?
— А що видавець? Видавець намагається вижити в антикультурних умовах сучасності. Видавець, на жаль, теж до певної міри заручник. Зрештою, це наша з ним приватна справа, і я не дуже вітав його рішення світити у книжці цей факт.
— Чи були проекти, пов’язані з іменем вашого батька, від участі в яких ви відмовилися?
— Звісно. І немало. Проте відмовлявся переважно від заходів – уникаю, скажімо, всілякого ювілейно-політичного офіціозу, який, щоправда, інколи допомагає видати-зробити-представити щось готове, але ніколи не підтримує фундаментальних проектів чи розробок.
— Що зараз робите у цьому напрямку?
— Все залежить від грошей. Потрошку готую 5-й том «Творів», потрошку збираю матеріали до майбутнього музею, потрошку систематизую інформацію… Проте що з цього і коли буде залежить від фінансування, якого поки нема. А коли з’явиться, буду думати як поєднувати з нинішньою завантаженістю.
— Не замислювалися, як могло б скластися ваше життя, якби не “тінь батька” (в усіх сенсах)?
— Не замислювався. Бог призначив мені таку долю, й не мені піддавати сумнівам його рішення.
— Я не знала, що ви живете у селі. Давно? Чому?
— Набрид Київ. Як на мене, місто не витримало столичного статусу і почало втрачати свою неповторність. Зараз Київ для мене – місце для роботи, а дім – у селі. Там у мене є ліс, самотність, не тисне іржа цивілізації.
— Криза відобразилася на вашому житті?
— Звісно. Стало важче доводити до пуття окремі проекти. Посилилось відчуття нестабільності. Але, з іншого боку, коли в Україні була стабільність?
— Коли вона, криза, тільки почалася, багато говорили про її корисний/шкідливий вплив на стан української літератури. Ви як редактор літературного журналу, тобто людина, котра відстежує процес – що можете сказати?
— На стан української літератури впливає не криза, а відсутність книговидавничих технологій. Під час кризи багато професійних літературів більше почали займатися перекладацькою діяльністю, журналістикою, ще чимось. Люди ж, які щось робили за рахунок грантів, продовжили цим займатися, хіба конкуренція стала більшою.
Що ж стосується видання книг і журналів, то наш простір ще зменшився. Книжок стало виходити менше, журнали ледь животіють, про спільний літературний простір перестали навіть говорити. Як на мене, це зле. Але, з іншого боку, читати і передплачувати журнали перестали задовго до кризи, тому криза лише пришвидшує певні процеси, наближаючи агонію. Може, це й добре: або перейдемо кризу, або…
— Колись ви казали мені в інтерв’ю про намір написати роман, не пов’язаний з життям Стуса, але на матеріалі тих часів. Як та ваша задумка?
— Ніяк. Не бачу потреби писати «в стіл». Мені це просто не надто цікаво. Зміниться ситуація – подумаю. А поки роблю те, щодо чого уявляю, як воно втілиться в кінцевий продукт.
— Є якісь “творчі плани”?
— Планів ніколи не бракує і ледь не щотижня з’являються нові. Зараз робимо один цікавий проект з Олексієм Зараховичем. Якщо все вдасться, на початку 2010-го ви, і сподіваюсь не лише ви, про це почуєте.
ШО про співбесідника
Дмитро Стус народився 1966. Скорпіон. Головний редактор журналу "Київська Русь". Автор книги "Василь Стус: життя як творчість". Пробував себе в науці, журналістиці, театрі, музейній справі, викладанні. Найдорожчий проект — програма "Разом", який спільно з Миколою Аммосовим вів на "Промені" у 1999—2000 рр. Працював у "Книжнику-Review" та журналі "Сучасність". Спільно з М.Коцюбинською керував 9-томним науковим виданням творів Василя Стуса. Кандидат філологічних наук. Викладає в Острозькій академії та КДУ ім. Тараса Шевченка.
Дмитро Стус розповідає Яні Дубинянській про свої проекти, пов’язані та не пов’язані з пам’яттю його батька, а також про те, чому він закрив журналістам доступ до архівних справ Василя Стуса і що саме в нашій літературі заміщує міф.
— Дмитре, більшість ваших занять у житті так чи інакше пов’язана з Василем Стусом. Це тому, що для вас це оптимальна і невичерпна тема – чи тому, що більше нема кому це робити, крім вас?
— Відповісти і просто, і складно. Тема справді невичерпна, але хотілося б повністю переключитися на щось інше. На жаль – не дуже виходить, бо зі всіх боків: «А чому немає? А коли вийде? А що плануєте?” З іншого боку, моя робота, пов’язана зі спадщиною Василя Стуса, більш помітна й майже завжди має чималий розголос. Що ж до моїх пріоритетів – то поки це журнал «Київська Русь», який утримуємо вже більше року без будь-якої стабільної фінансової підтримки.
— Про “Київську Русь” було б цікаво докладніше. За рахунок чого ви виживаєте? Маю на увазі не лише матеріальну, а й творчу складову.
— Про матеріальну сторону говорити не хочу. Складно. Дуже непросто. Це все.
Творча сторона – інша річ, тут не просто виживати, розвиватися і можна, і треба. Зараз ми робимо ставку передусім на творчу молодь. Так званий самоплив. За останні два роки ми відкрили чимало імен молодих і талановитих авторів, які після публікацій в нашому журналі видали перші книжки. Взагалі, кожне число впродовж року трансформується в одну-три книжки, здійснені після засвітки в «Київській Русі».
Проте ми друкуємо не лише молодь. Пишаюсь, що саме за публікацію в нашому журналі роману Любові Голоти «Епізодична пам’ять» авторці було присуджено Шевченківську премію. Цього року документальну прозу Володимира Шингарьова «Москаль і бандерівці». Це щось подібне до сповіді росіянина, який викладав російську мову в Західній Україні в другій половині 40-х, але відчуває і свою в тому числі вину за те, що там діялось. В цьому тексті (опублікованому російською) немає “добрих” і “поганих”, лише свідчення очевидця подій, який записав свою мікроісторію.
— За яким принципом наповнюєте номер?
— У нас всі номери об’єднані спільною темою, яка, переважно, задається прозою чи поезією. Як у музиці: є тема і є підтеми. Як на мене, такий підхід виявився доволі продуктивним і приніс нам більше здобутків, аніж невдач.
В минулому році видали номер «Азербайджан», присвячений дуже цікавій, хоч і невідомій у нас культурі, цього – номер «Polska», складений з авторів, які майже невідомі в Україні. Коли журнал уже друкувався, польський поет Еугеніюш Ткачишин-Дицький отримав найпрестижнішу літературну нагороду Польщі. А ще познайомили наших читачів з польським репортажем – жанром, який в Україні, на жаль, майже не розвинутий (принаймні, порівняно з сусідньою культурою).
Молодих імен називати не буду, скажу лише, що за три роки існування журналу ми надрукували понад 250 авторів зі всіх куточків України, Канади, США, Німеччини, Польщі, Росії, Азербайджану, Литви, Латвії, Білорусі та Словаччини.
— Крім журналу, чим ще займаєтеся зараз?
— Роблю кілька проектів, готую 5-й том «Творів» Василя Стуса, заробляю гроші для всієї цієї роботи, виховую дітей, викладаю в Острозькій академії і Київському університеті.
— Дмитре, зараз пішов тренд: чому тільки не присвоюють ім’я Стуса. Не так давно ми з чоловіком не могли відшукати дорогу в Одесі, бо на табличці вулиця називалася “Василя Стуса”, а в атласі доріг і пам’яті одеситів – Балковською. Вас не напружує ця тенденція?
— Я нічого не спроможен змінити. А тому не напружуюсь. Як, зрештою, і не надто цікавлюсь цим питанням.
— А як щодо творів Стуса у шкільній програмі?
— Ніяк. Щось поставили. Доволі погано відкоментували. Але діти вчать і інтерес до постаті Василя Стуса поміж школярів існує (не скажу – значний чи не дуже). Інша річ, що вчителі більше розказують про «міф» Стуса, аніж про його творчі пошуки. Але така ситуація не лише зі Стусом, а й переважною більшістю вітчизняної класики.
— На вашу думку міф – шкідлива річ? Що йому можна протиставити і як?
— Міф не шкідливий, просто він міф. Мені здається, що література по-своєму вчить життю: як зберегти людське обличчя, коли тобі важко, як залишитися собою, як будувати взаємини з коханою, випадковою знайомою, повією. Як поєднати в собі вселюдське й національне… Одне слово, попри всі інші функції, вона, література себто, ще й чуттєво-образна енциклопедія життєвих ситуацій. А міф – то завжди відстань, щось з котурнів, щось, що доводиться приймати без обговорень. Міф мусить вплітатися в живу тканину, а у нас міф її, принаймні в літературі й офіціозі, часто заміщує. Це погано для й для міфу, адже без контексту він втрачає сакральність.
— Чи правда, що ви заборонили давати доступ журналістам до архівних справ Василя Стуса?
— Правда. Принаймні писав у СБУ таку заяву. Хоча майже всі, кому були потрібні архіви для серйозної роботи, мали можливість працювати з ними.
— А чому так? Були прецеденти перекручування фактів? Наприклад?
— Були. І доволі прикрі й брудні (не щодо Василя Стуса, а щодо окремих людей і постатей, з ним пов’язаних). Щоб оприлюднювати архівні справи, треба мати знання про предмет, а не лише вихоплювати цитати і роздмухувати псевдо сенсації, як це роблять часто вкраїнські журналісти.
Прикладів не називатиму. Не хочу.
— Чи правда, що зібрання творів Василя Стуса, видане у “Факті”, ви фінансували власним коштом?
— Правда. В Україні не було видано в ювілейний рік жодної книги вибраного, тому було прийняте таке рішення.
— А що видавець?
— А що видавець? Видавець намагається вижити в антикультурних умовах сучасності. Видавець, на жаль, теж до певної міри заручник. Зрештою, це наша з ним приватна справа, і я не дуже вітав його рішення світити у книжці цей факт.
— Чи були проекти, пов’язані з іменем вашого батька, від участі в яких ви відмовилися?
— Звісно. І немало. Проте відмовлявся переважно від заходів – уникаю, скажімо, всілякого ювілейно-політичного офіціозу, який, щоправда, інколи допомагає видати-зробити-представити щось готове, але ніколи не підтримує фундаментальних проектів чи розробок.
— Що зараз робите у цьому напрямку?
— Все залежить від грошей. Потрошку готую 5-й том «Творів», потрошку збираю матеріали до майбутнього музею, потрошку систематизую інформацію… Проте що з цього і коли буде залежить від фінансування, якого поки нема. А коли з’явиться, буду думати як поєднувати з нинішньою завантаженістю.
— Не замислювалися, як могло б скластися ваше життя, якби не “тінь батька” (в усіх сенсах)?
— Не замислювався. Бог призначив мені таку долю, й не мені піддавати сумнівам його рішення.
— Я не знала, що ви живете у селі. Давно? Чому?
— Набрид Київ. Як на мене, місто не витримало столичного статусу і почало втрачати свою неповторність. Зараз Київ для мене – місце для роботи, а дім – у селі. Там у мене є ліс, самотність, не тисне іржа цивілізації.
— Криза відобразилася на вашому житті?
— Звісно. Стало важче доводити до пуття окремі проекти. Посилилось відчуття нестабільності. Але, з іншого боку, коли в Україні була стабільність?
— Коли вона, криза, тільки почалася, багато говорили про її корисний/шкідливий вплив на стан української літератури. Ви як редактор літературного журналу, тобто людина, котра відстежує процес – що можете сказати?
— На стан української літератури впливає не криза, а відсутність книговидавничих технологій. Під час кризи багато професійних літературів більше почали займатися перекладацькою діяльністю, журналістикою, ще чимось. Люди ж, які щось робили за рахунок грантів, продовжили цим займатися, хіба конкуренція стала більшою.
Що ж стосується видання книг і журналів, то наш простір ще зменшився. Книжок стало виходити менше, журнали ледь животіють, про спільний літературний простір перестали навіть говорити. Як на мене, це зле. Але, з іншого боку, читати і передплачувати журнали перестали задовго до кризи, тому криза лише пришвидшує певні процеси, наближаючи агонію. Може, це й добре: або перейдемо кризу, або…
— Колись ви казали мені в інтерв’ю про намір написати роман, не пов’язаний з життям Стуса, але на матеріалі тих часів. Як та ваша задумка?
— Ніяк. Не бачу потреби писати «в стіл». Мені це просто не надто цікаво. Зміниться ситуація – подумаю. А поки роблю те, щодо чого уявляю, як воно втілиться в кінцевий продукт.
— Є якісь “творчі плани”?
— Планів ніколи не бракує і ледь не щотижня з’являються нові. Зараз робимо один цікавий проект з Олексієм Зараховичем. Якщо все вдасться, на початку 2010-го ви, і сподіваюсь не лише ви, про це почуєте.
ШО про співбесідника
Дмитро Стус народився 1966. Скорпіон. Головний редактор журналу "Київська Русь". Автор книги "Василь Стус: життя як творчість". Пробував себе в науці, журналістиці, театрі, музейній справі, викладанні. Найдорожчий проект — програма "Разом", який спільно з Миколою Аммосовим вів на "Промені" у 1999—2000 рр. Працював у "Книжнику-Review" та журналі "Сучасність". Спільно з М.Коцюбинською керував 9-томним науковим виданням творів Василя Стуса. Кандидат філологічних наук. Викладає в Острозькій академії та КДУ ім. Тараса Шевченка.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2010-01-26 09:14 am (UTC)А міфи на рівному місці на з'являються, і штучно їх витворити вкрай важко. Це досить складний соціальний механізм, тут навіть рівень творчості - лише одна зі складових. І драматичність біографії так само. Має дуже багато всього такого зійтися у контрапункті.
А хто такі Р. і Г.? :)
no subject
Date: 2010-01-26 09:34 am (UTC)no subject
Date: 2010-01-26 09:43 am (UTC)Невизначене абсолютно, але ж таки є, і проти неї справді важко.