Много "Літакцента"
Oct. 4th, 2012 05:13 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
yusta_yaРОМАН НЕ ПРО ВІЙНУ (Лариса Денисенко. "Відлуння")
Я давно маю підозру, що Лариса Денисенко живе у паралельному, нею ж створеному світі: в цьому може переконатися кожен, хто читає її на фейсбуці. Той світ ущерть населений трохи дивними, тобто ні, аж надто дивними людьми. Чомусь вони трапляються Ларисі на кожному кроці – так само, як і читачам на сторінках її книжок. Дивні люди, дивні стосунки, дивні ситуації: Лариса Денисенко завжди пише саме про це.
Новий роман письменниці її шанувальники чекали давно, це один із поодиноких випадків у нашому літпроцессі, коли появу твору було підготовано в читацькій свідомості заздалегідь (переконливіше спрацювала хіба що Оксана Забужко з «Музеєм»). Із численних інтерв’ю Денисенко, з опублікованих і зачитаних на творчих вечорах уривків ми знали: вона пише твір масштабний, на дуже серйозну і болючу тему. Про Другу Світову, про «наших» і німців, про минуле і майбутнє, про пам’ять і пов’язані з нею національні комплекси: невмотивованої ненависті до німців з одного боку та історичної провини – з іншого.
Отже, «Відлуння». Марта фон Вайхен, молода німецька баронесса і юрист, дізнається від повіреного в справах родини про смерть свого діда… на могилі якого під Житомиром вона була ще дитиною, попри всі труднощі, пов’язані з перетинанням «залізної завіси». Виявляється, дід, барон і справжній арієць, не загинув на війні, а всі ці роки перебував у божевільні, малюючи дивні портрети та спілкуючись незрозумілою мовою, схожою на псевдоіврит, і помер у дуже похилому віці від раку, залишивши рідним у спадок хасидського капелюха та ще трохи несподіваних речей.
Марта вирішує дослідити обставини дідового божевілля. Її родина категорично проти. Про родину варто докладніше.
У Марти є батько і мати, в кожного з батьків ретроспективно по кілька колишніх коханців, є брат-архітектор, у якого дружина й майже актуальна колишня коханка, вона ж найкраща подруга Марти, є дядько, відщепенець і комерсант, є тітка, котру не можна турбувати, є кузен-гей зі свєю дівчиною-циганкою, є колишній громадянський чоловік Марти, є також, не плутати, її колишній коханий, котрий живе на баржі з нинішньою дівчиною-полькою, її, себто Мартиною, новою подругою… ой, ледь не забула, ще є песик-такса на ім’я Троль; і це лише вузьке сімейне коло. Перепрошую, коли щось перекрутила: роман Лариси Денисенко населений персонажами щільніше, ніж «Санта-Барбара», і жоден із них не з’являється на сторінках книжки без власного номеру-атракціону. Прохідних і другорядних тут немає: письменниця просто пересуває прожектор, висвітлюючи щоразу нову фігуру. І все це дуже, дуже дивні й парадоксальні люди, які постійно потрапляють в дивні ситуації і викликають парадоксальні думки.
Цитувати можна з будь-якої сторінки. «Якби мати була в раю саме тоді, коли Єва заяблучувала Адама, їй вдалося б усе владнати з Богом по-родинному, і невідомо, хто б народжував у муках». «Якби я була птахом і мною зацікавився орнітолог, він би розгубився, постійно фіксуючи на папері мій вигляд». «Коли людина в мантії чи рясі метушиться, це виглядає, як у саркастичному мультику, або так, наче хлопчиська чубляться в наметі». «Одна половина людей, потребою яких є псувати життя іншим, йде у тещі, а інша – в журналісти»… чесне слово, зупинитися важко.
Прискіплива спостережлівість та оцінка побаченого під завжди несподіваним кутом зору є фірмовим стилем Денисенко, і коли йдеться про родинну комедію («Сарабанда банди Сари») або навіть психологічну драму («Кавовий присмак кориці» чи «Помилкові переймання»), того цілком досить. Але у творі, що заявлений як масштабне полотно на глобальні й болісні теми, все це – оригінальні прикраси, прянощі, допоміжна тема з варіаціями, що мала б на контрасті висвітлити головну.
Презентуючи свій роман минулого року, так би мовити, допрем’єрно, Лариса Денисенко зачитувала вставний фрагмент про трьох названих сестер, які зустрілися дітьми під час війни і залишилися разом на все життя – українку, єврейку та німкеню з «квітковими» іменами Лілія, Роза і Маргарете (з історією діда героїні цей сюжет, окрім воєнних часів, не пов’язаний жодним чином). Текст трагічний і щемливий, хоч і вщент засимволізований, давав підстави сподіватися на зовсім іншу Ларису Денисенко. Але в тілі роману цей фрагмент, а також чотири «дідові листи» все ж таки незбалансовано поодинокі, щоб тягнути на основну тему і навіть повноцінну сюжетну лінію. Довіру до теми Другої Світової розхитує й така дрібничка, що Марта вперто називає діда «фашистом» (добре хоч, не «німецько-фашистським загарбником»); німецька баронесса мала б краще за колишніх радянських людей розумітися на термінології.
Магістральну тему можна було б провести за рахунок наскрізного детективного стрижня – розслідування Марти, і для цього в романі є всі передумови. Але подорож героїні до України, яка мала б вивести її пошуки на новий рівень, а напругу – до кульмінаційного злету, не виправдовує очікувань. Марта не лише не дізнається нічого нового про діда, а й на наших очах утрачає будь-яку цікавість до мети своеї поїздки і взагалі перетворюється на функцію: іноземка, чиїми очима ми бачимо Україну. З покоцаними раковинами в готелях, агенціями наречених, чарівними вишиванками, віршами Олени Теліги в Бабиному Яру, народною ненавистю до урядовців, кількома впізнаваними типами однаково непривабливих чоловіків та непереможними забобонами. Для авторської й читацької зручності героїню супроводжує обізнаний в особливостях національного менталітету хлопець Марат, який проводить серед неї роз’яснювальну роботу, наприклад: «Запам’ятай на майбутнє, не можна додому тягати ножиці, гудзики, гребінці, ножі, хрестики, котрі десь знайшла, бо буде лихо. І жодних чому, дитино! Бо отримаєш по губах».
До того ж в «українській» частині твору авторка збивається на відверту публіцистику на кшталт «наші владники схожі на гриби-трутовики», а подекуди й на пафос – при цьому безнадійно втрачаючи детективну лінію, а разом із нею й головну глобальну тему. Крупнокаліберна рушниця зі стіни першого акту в другому дала осічку, і як наслідок — письменниці довелося у фіналі подавати розв’язку «згори», у вигляді листа, якого взагалі-то його автор (не розкриватиму інкогніто) не має жодних мотивацій писати – а якщо й має, то вже надто дивні, що, втім, цілком у стилі героїв Лариси Денисенко.
Масштабного романного полотна із наскрізною темою відлуння війни не вдалося ще й тому, що її, цю насправді важку для проговорення тему, буквально виштовхують на маргінес яскраві й живі незліченні персонажі з їхніми дивацтвами та зграями тарганів у головах. Натомість у винахідливій, кінематографічно-кліповій людській мозаїці, що від неї миготить в очах, вимальовується інша тема, що так чи йнак виринає майже в усіх творах Денисенко: тема цінності порозуміння, можливого всупереч будь-яким кричущим розбіжностям. Герої роману – аж ніяк не «наші» й німці, а просто люди глобалізованого світу з дуже складними стосунками і з ним, і поміж собою.
Люди як люди – ні на кого не схожі, парадоксальні і тим безмежно цікаві.
ЛЕГЕНДА ПРО БЕЛЕТРИСТА (про Алессандро Барікко)
До нас їде Алессандро Барікко.
Знаменитого італійця чекають у Києві на ІІ Міжнародному фестивалі «Книжковий арсенал», що відбудеться з 4 по 7 жовтня.
В Італії, де, як і в Україні, існує тенденція втрати інтересу до читання, Барікко – одна з небагатьох літературних постатей, яка викликає навколо себе суперечки й розмаїття думок. Італійські критики називають його «інтелектуалом із сусіднього під’їзду» чи нарцисом, «другом-оповідачем» або кон’юнктурником, «останнім романтиком» чи постмодерністом, феноменом чи «символом зламу століть». Безперечно, він створив свій прижиттєвий міф. Став легендою.
Далі, коли йдеться про майже будь-яку світову літературну знаменитість, зазвичай пишуть: а от у нас Х чи Y майже невідомий. Про Алессандро Барікко такого не скажеш. Про нього взагалі важко сказати, популярний він у нас чи ні. Це письменник, навколо якого витворився певний читацький «таємний орден», коло прихильників, можливо, не надто широке (хоча й далеко не маргінальне), – але це люди, які перебувають на одній хвилі й безпомилково впізнають одне одного за паролем: Барікко. А отже, існує і легенда.
Письменник народився 25 січня 1958 року в Туріні, де прожив понад сорок років, лише у зрілому віці і на гребені слави переїхавши з родиною до Рима. В рідному місті Барікко здобув дві освіти: філософську (Турінський університет, захищався під керівництвом відомого в Італії письменника і філософа Джанні Ваттімо) і музичну: консерваторія по класу фортепіано. Далі працював як музичний критик (не впевнена, що це добре оплачується навіть в Італії) та паралельно — у галузі реклами. Щодо останнього Барікко висловлювався в інтерв’ю, що й це був для нього корисний досвід, як для письменника: «Мета реклами – продаж, проте і вона має побічні ефекти: просвіщає, оперує новими поняттями, образами і наративними структурами. Ми, ті, хто пише, мусимо повернутися до такої мови».
Друкуватися Барікко почав як музикознавець. 1988 року вийшов книжкою його есей «Геній фуги», присвячений Россіні (пізніше він опублікував ще один музикознавчий есей – «Душа Гегеля і корови Вісконсіна»). А в 1991-му побачив світ перший роман молодого – 33-річного – письменника «Castelli di rabbia» (у російському перекладі «Замки гнева», хоча точніше було б – «Замки спраги»); Барікко взагалі любить місткі полісемічні слова та словесні ігри. Роман отримав літературну премію Камп’єлло, а його автор увійшов до вузького кола визнаних італійських письменників.
Але по-справжньому Алессандро Барікко прокинувся знаменитим 1993-го, опублікувавши «Море-океан», роман, що відразу став італійським, а потім і світовим бестселером.
Майже всі, хто пише про «Море-океан», звертаються до музичної термінології, бо інакше важко пояснити, чим ця книжка так причаровує всіх – і високочоле експертне середовище, і широке – бестселер! – коло поціновувачів-читачів. Композиція роману ретельно вибудувана за тричастинним принципом сонати, лаконічність і поезія стилю вказує на абслютний слух автора, а в химерному плетиві багатьох сюжетних ліній і характерів прозирає щось від симфонії. Висновок, що музична освіта письменника далася взнаки, неминучий; втім, сам Барікко стверджував, що він ненавмисне. «В мене був задум книжки, що розпочинається з центрального епізода кораблетрощі, від якого врізнобіч розбігаються історії персонажей. З іншого боку, то не був свідомий вибір побудувати оповідь у сонатній формі чи в трьох частинах, як у симфонії. Якщо формальні музичні механізми добре простежуються, думаю, я інстинктивно був їм підвладний».
«Море-океан» критики досі називають найсильнішим його твором. На закиди, ніби все написане ним далі так і не подолало планки, заданої цим романом, Барікко відповів афористично, раз і назавжди: «Письменник, якщо любить себе, може написати два чи три добрих твори за життя. Він потребує перепочинку».
Він дозволяє собі, так би мовити, перепочити. Якщо між появою «Море-океану» і дуже лаконічного за формою театрального монологу «Novecento» (він же «1900» та «Легенда про піаніста») минув рік, то чи не найкоротший роман сучасності «Шовк» з’явився ще через два роки, далі вже з трирічними інтервалами виходили «Сіті», «Без крові», «Така історія», а на появу «Емаусу» читачі очікували чотири роки. Великі інтервали не заважають кожній книжці Алессандро Барікко ставати подією у литературному житті країни і відзначатися літературними преміями (Віареджо, Палаццо аль Боско, Премія Медічі).
Натомість, періодично відпочиваючи від літератури як такої, письменник дуже активний – і тільки ледачий йому цим не дорікає – у різноманітній навкололітературній діяльності. У проміжках між виходом художніх творів Барікко випускав збірники публіцистики й есеїстики «Барнум. Хроніки великого шоу» та «Барнум-2. Інші хроніки великого шоу» – журналістські матеріали, що друкувалися впродовж кількох років у газеті «La Stampa». Крім того, будучи вже медійною особистістю, почав вести на телебаченні інтелектуальні шоу, присвячені літературі та мистецтву: «Піквік» і «Любов – це стріла». А ще одне дітище Алессандро Барікко – школа письменницької майстерності «Холден», названа на честь селінджерівського героя, де сам Барікко вів курс оповідання і роману; крім того, у Школі Холдена читають курси з кінодраматургії, журналістики, розробки сценаріїв комп’ютерних ігор тощо, запрошуючи до викладання відомих в Італії письменників, драматургів і сценаристів. При школі наприкінці 1990-х виник театр «Тотем», де інсценізували твори і Гомера, і Селіна, і Стейнбека.
Уперше спробувавши себе в кіно монологом «Новеченто», екранізованим Джузеппе Торнаторе 1998 року, через десять років Барікко сам дебютував як кінорежисер із стрічкою за власним сценарієм «Лекція 21» – знов-таки на музичну тему, про Дев’яту симфонію Бетховена. Як завжди, деякі кінокритики висловили скепсис: мовляв, краще письменникові робити свою справу. Справді, навіщо йому все це треба?
Барікко каже, що воліє розповідає свої історії «не лише за посередництвом написаних слів, а й за посередництвом образів кіно, музичних нот, театральних діалогів». У його письменницькому господарстві придається все, від адажіо й анданте до кліпового монтажу і рекламних слоганів. Власне, твори Барікко добре надаються до літературознавчого аналізу із поділом на складові, зібрані автором у контрапункті – і, водночас, їх дуже важко просто переповісти в дружній компанії. «Море-океан» – це про дивних людей, зібраних у химерній таверні на морському узбережжі, один із яких одержимий бажанням помсти? «Шовк» – про торговця, який закохався на чужині, не помітивши чуттєвості власної дружини? «Така історія» – про перших автомобілістів? Будь-які перекази відгонять профанацією, і водночас будь-які ретельні літературознавчі аналізи не дають відповіді на головне запитання: як він це робить? У чому секрет, де саме, в яких прийомах заховано чародійство?
Найчастіше Барікко зіставляють і порівнюють з Умберто Еко; нефахівцям узагалі важко назвати ще бодай одного сучасного італійського письменника. Подібність очевидна: обидва письменники розширяють свою аудиторію – від рафінованих інтелектуалів до пересічних читачів – за рахунок багатошаровості своїх творів, можливості прочитання на різних рівнях та безлічі інтерпретацій. Та якщо Умберто Еко працює, так би мовити, сумарно, вибудовуючи свої гостросюжетні твори шар за шаром на основі архівних матеріалів, міфологічного поля, постмодерністських ігор тощо і так успішно поєднує в собі інтелектуала і белетриста, то Алессандро Барікко балансує на межі, яку віднайти майже неможливо – як між морем і небом туманного дня.
«Мені до душі ця небезпечна гра: женеш емоції аж до краю, ще трохи – і ти в повному лайні, бо вийде якась індійська мелодрама. І ось тут, на самісінькому краю, треба вміти себе втримати, аби не впасти в дешеве чтиво. Й відкрити по-справжньому коштовні моменти мистецтва».
За великим рахунком, твори Барікко – це проза емоцій і стилю, а не інформації та ідей; саме тому дуже велика відповідальність лягає на посередників між письменником та його іноземними читачами – перекладачів. Російською Барікко перекладений майже весь. Українською виходили твори у журналі «Всесвіт»: «Новеченто» у перекладі Романа Скакуна і «Шовк» – Івана Герасима, а також минулорічна збірка у серії «Карта світу» від «Фоліо», куди увійшли романи «Без крові» і «Така історія» (перекладачі Роман Скакун і Юлія Григоренко). Хотілося би більше; можливо, візит письменника до України дасть тому поштовх. Хотілося б, щоб це і надалі були гарні авторські переклади, а не поширена, на жаль, у нашому книговиданні комп’ютерна профанація.
Члени таємного ордену читачів Барікко оцінять. Адже це за визначенням – люди, які розуміють.
КНИЖКА ПІД НОУТБУК ("Людина в м(асьці)")
Особисто для мене найзмістовнішим у цій книжці виявився останній абзац. Зовсім останній, унизу четвертої сторінки обкладинки. З-посеред інших поважних людей, що їхні відгуки там вміщені («унікальне явище в літературі», «новий жанр», «талановита операторська робота» etc), видавництво залучило такого собі Chilly Willy – це начебто «невловимий український хакер, йому приписують злам систем «Пузатої хати» та «Домашньої кухні»». Отак живеш і не знаєш, що у знайомій їдальні зламано систему. І що там узагалі була якась система, варта хакерської уваги.
Але про це пізніше.
«Книжка без автора» від видавництва «Грані-Т» являє собою стилізацію розмов в асьці – безвідмовного способу вбивання часу і подекуди комунікації, знайомого багатьом. В м(асьці) спілкуються: Ice Queen, Kaj, KORVIN, PASTO та Pipiska23 (не беручи до уваги кількох епізодичних персонажів). Двоє останніх переважно домовляються, коли зустрітися й піти бухати, а ось поміж першими трьома складні стосунки: закоханого Кая Снігова Королева постійно підманює, мучить і тримає в напрузі, а до геймера Корвіна вона сама, здається, небайдужа. Вигляд усе це має такий:
Kaj (14:07:53 3/12/2007)
Бугага!
Ice Queen (14:08:19 3/12/2007)
Що сталось?
Kaj (14:08:39 3/12/2007)
А шо? Чого? Га? Де?
Ice Queen (14:08:54 3/12/2007)
мда
Kaj (14:08:54 3/12/2007)
Як ти?
Ice Queen (14:09:11 3/12/2007)
як завжди
Kaj (14:09:55 3/12/2007)
А чого на смс не відповідаєш?
Ice Queen (14:07:53 3/12/2007)
на яке смс?
Наведений фрагмент дає цілковите уявлення про те, на що схожа ця книжка, стосовно якої професор Леонід Ушкалов хвалиться у рецензії, що прочитав усі 254 сторінки за три години (він би ще підрахував кількість знаків на сторінку, надто коли відкинути повторювані таймери й ніки). Визнаю: стилізація вийшла вельми переконливою. Інша річ, наскільки це можна вважати новаторством, не кажучи вже про революцію. Ми вже мали і романи в мейлах, і в есемесках, оце тепер дійшла черга до аськи. Організувати текст «аськоподібним» способом неважко й, напевне, приємно. Але стилізація – літературний прийом, і не більше. Вона не може бути кінцевою метою самої себе.
Власне, з літературознавчого погляду, якщо відкинути всі ці прикраси в дужках, текст, який складається з діалогів, є драматичним твором, п’єсою. І ця п’єса мала всі шанси стати цікавою, придатною і для читання, і для постановки якимось авангардним театром. Персонажі прописані доволі опукло (принаймні, відрізняються не лише ніками), наявний конфлікт, і навіть не один, а головне – присутня таємниця: в асьці, себто в масці, хто завгодно може здаватися будь-ким. Це, до речі, і є наскрізна їдея твору, якщо я правильно зрозуміла.
Зізнаюся, я дуже очікувала на красиву й парадоксальну розв’язку – щоб, як там було у культовій кінокомедії, «Джексон виявився жінкою». Не даремно ж Кай на початку пише Сніговій Королеві: «Ти знаєш, що є багато людей, які не вірять, що ти дівчина? :)»! Розслабтеся, даремно. Ця рушниця не вистрілить, як, утім, і жодна інша. Ice Queen – таки насправді Маринка з Севастополя, як про це від початку знали і решта персонажів, і читачі. А так хотілося, щоб вона виявилася… ну хоча б, для прикладу, маскою брутально-харизматичного Pipiska23! На жаль, в якості ілюстрації ідеї м(аськи) нам пропонують лише тотожність однаково маловиразних чоловічих персонажів Kaj і PASTO. До того ж повідомляючи про те відкритим текстом.
Діалоги нескінченні й нуднуваті – як і в реальному, себто віртуальному житті, де, на щастя, ніхто (хоча не знаю, може, і є маніяки) не читає їх одразу кілометрами «історій», що з’явилися ніби самі по собі, ніким не написані. До речі, саме автор, отой Невловимий Джо, у книжці таки присутній помітно, нагадуючи про себе абзацами чи цілими сторінками сентенцій на кшталт: «Ти відкриваєш аську і знаходиш там живих людей. Вони ховаються під вигаданими ніками, скачаними аватарками і зеленими квіточками. Вони ховаються, щоб бути відкритими. І ти сам ховаєшся, щоб отримати змогу сказати правду».
Теревенять персонажі переважно ні про що, суцільними вигуками, загальними фразами або ж багатозначними натяками на щось, залишене за кадром. Приміром, ми так і не дізнаємося, чим конкретно віртуальна Маринка-Снігова Королева причарувала й замучила Кая, з яким вони жодного разу не зустрічалися в реалі – маємо лише його образи на неї та з’ясування стосунків на багато сторінок. І так з усіма. Оповідь помітно пожвавлює полілог персонажів про колір сперми, але, на жаль, Джо-резонер втрутився і тут: «Аська – це місце, де всі приховують свої таємниці. (…) Людське потаємне – це завжди бруд» (я не стала б так категорично ототожнювати сперму з брудом, а от у Джо, здається, особисті проблеми).
Драматургічну складову, на якій міг би триматися цей справді добре, хоч і не блискуче стилізований твір, спущено на пси. До того ж, абсолютно свідомо. «Ти відкриваєш її і починаєш читати. Перед тобою тисячі (слава богу, лише 254! – авт.) сторінок розмов. Величезний видтинок життя, відтворений у словах. Тут немає ні зав’язки, ні кульмінації, ні закінчення – але тут є щось більше, ніж просто правда».
Ось про це «більше, ніж правда» і хотілося б з’ясувати докладніше.
«Людина в м(асьці)» – не просто художня книжка, вона має надзавдання, що прочитується досить прозоро. «Вона написана кожним із вас, дорогі читачі, – це з обкладинки, відгук тижневика «Нова Ера України». – Кожним, хто щоденно, вдягаючи десятки масок, заходить в мережу інтернет і проводить там велику частину свого життя…»
Як це назвати? Кроком назустріч новому часові, цифровій і мережевій добі, сучасним технологіям і просунутому читачеві? Не знаю, не знаю. Мені, навпаки, в цьому відвертому заграванні з анонімними хлопцями й дівчатами, які живуть у мережі, вбачається видавнича паніка й відчайдушні пошуки порятунку.
Так, нині мережа є найстрашнішим конкурентом літератури у боротьбі за читацькі душі. Мережа впевнено перемагає літературу не тільки технічними засобами, а й на світоглядно-інструментальному рівні, виробляючи у споживачів нову систему мислення й сприйняття, несумісну з інтелектуальною працею читання літературного тексту. У мережі свої закони – то може (вважають, напевне, Джо і видавництво «Грані-Т»), варто спробувати жити за ними, і нам усе вдасться теж?!
Не вдасться. Ось, приміром, один малесенький, але симптоматичний момент. Редактор радить «з усіма лексичними, стилістичними, граматичними чи пунктуаційними претензіями (…) звертатися в мережу». Але ось на сторінках 169-171 з’являється персонаж із ніком PATSO! – чесно, я зраділа, сподіваючись на довгоочікуваний сюжетний поворот: в аську проліз підступний троль зі схожим ніком, а наївний Pipiska23 має його за свого друга… Ні, таки банальний одрук і недбалість коректора, який нібито й зовсім непотрібний у мережевому тексті. Але якраз одруків у ніках мережа не пробачає. Там усе інакше, взагалі.
Мімікруючи під мережу, література ладна відмовитися від граматики та стилістики, логіки оповіді й законів драматургії, динаміки і психологічної напруги, фабули та сюжету, авторського імені й голосу – власне, від усього, що робить її літературою. Так дівчинка з інтелігентної родини обрізає коси, нищить ножицями джинси, починає матюкатися й палити біля під’їзду – аби домогтися уваги симпатичного хлопця-гопника, якого бояться всі на районі, і вона, якщо чесно, теж. Що з нею станеться далі? От бачите, і вам відомо.
Міфічний хакер Chilly Willy вважає так само: «Цю книгу дуже зручно підкладати під ноутбук. Щоб не грівся».
ТРУДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ (Володимир Діброва "Чайні замальовки")
Людина, для якої перетнути океан – якщо не буденна, то принаймні звична справа, бачить світ дещо інакше, ніж ті, хто такого досвіду позбавлений. Інші просторові виміри, інша оптика, інші світоглядні орієнтири. Якщо все це корелюється з відповідним масштабом особистості – непересічний результат гарантовано.
Нова збірка Володимира Діброви «Чайні замальовки» складається з двох десятків різнобарвних текстів: сюжетних оповідань, новел-замальовок, майже документальних нотаток, гуморесок, драматичних творів, написаних упродовж п’ятнадцяти років. Задля її цілісності задано і дотримано дві умови: місце дії – Америка (за невеликими винятками), герої – українці.
Усі твори написано від першої особи: автор попереджає, що «за цим “я” стоять персонажі різного віку, професій та життєвих обставин», і читачеві, звісно, не варто вбачати тут зайвий автобіографізм, навіть якщо герой – перекладач або письменник, чи викладає в Гарварді, чи має прізвище Діброва. І ще про одне попереджує автор: «Ця збірка не є «осмисленням Америки» (…) Америка – це новий континент, на якому розігруються старі, універсальні сюжети».
Читати цю книжку – суцільне задоволення. А от писати про неї направду складно. Володимир Діброва наділений найбільшою, як на мене, письменницькою чеснотою – точністю. Точність стилістична: жодного зайвого епітета, фрази, епізоду. Точність психологічна, фабульна, філософськи-світоглядна. Переповідати його сюжети менш точними словами немає ані сенсу, ні бажання.
За цією ознакою Діброву можна порівняти із Сергієм Довлатовим; звісно, таке зіставлення з’являється не на рівні літературних властивостей текстів, а спершу випливає з американсько-емігрантської тематики й антуражу творів обох письменників. Але вже тут очевидна й відмінність: якщо герої Довлатова, потрапивши на новий континент, опинялися в трагікомічній ситуації цілковитого розриву шаблону, то персонажі Діброви все ж таки живуть у вже глобалізованому світі. Процеси зіткнення культурних кодів і стереотипів стали складнішими й тоншими, взаємними та багатовекторними. Але від цього не легше. І загальнолюдські сюжети не втрачають своєї універсальності, виявляючи глибинніші, приховані пласти.
Найбільш показовий і заразом найбільший у збірці за обсягом – твір «Паспорт». Химерний уже за формою (пародійна драматургічна стилізація під кіносценарій), він захоплює перипетіями неймовірно життєвого трагифарсу, до болю знайомого кожному, хто мусив у стислий термін оформлювати в Україні документи. Чиновницький абсурд міцнішає на кожній сторінці, і, власне, ця саркастична фантасмагорія цілком самодостатня, але крізь неї спочатку непомітно, а тоді впевненіше проростає друга, прихована лінія – заплутаних несплачених боргів, що їх залишає людина по собі на батьківщині. «Виходить, що наш єдиний порятунок у тому, щоб справедливості не було. Принаймні, тут. А бажано – ніде».
Нібито глобалізовані зовні герої Діброви постійно наштовхуються на «труднощі перекладу» у найширшому сенсі. Викладачі, які показують американським студентам як навчальний матеріал хто телевізійний сюжет про маєток Ющенка («Резиденція президента»), а хто – програму українського телебачення у неповторному стилі Першого національного (блискуча драматична стилізація в оповіданні «Навчальний матеріал»), не дочекаються розуміння: «Так, воно – суто для внутрішнього вжитку». Майбутнє не може порозумітися з минулим: останнє все одно дається взнаки («Скульптура»), або ж безнадійно зникоме, хоч як герой намагається його перехопити й відтворити («Савченко»), або не дає жодних відповідей («Невільник»). На веселих непорозуміннях побудовані найкумедніші – принаймні, на перший погляд, бо «друге дно» присутнє й тут – оповідання збірки («Поет», «Інструктор-підривник»). А найбільш щемкі новели моделюють ситуацію, коли порозуміння неможливе взагалі, а тому парадоксально виходить на вищий, філософський рівень: трагедію батьків розумово неповноцінної дитини («Япоші», «Зірка»).
Перекладач, «маленька людина», погодинний найманець («Силовики», «Перекладач») – улюблений герой Діброви, бо ж автор і сам – один з них. «Перекладачі не просто перетягають слова з однієї мови в іншу. Їхнє завдання – відтворити життя, яке вони побачили по «той чи цей бік кордону» засобами іншої мови. Інколи для цього треба створити щось на зразок нового мовлення. Цей процес водночас клопіткий, ризикований і захопливий».
Людина, для якої розмовляти кількома мовами – буденна, звична і фахова справа, так чи інакше сприймає світ стереоскопічніше та об’єктивніше за тих, хто не вважає це за потрібне. І принаймні на крок ближча до усвідомлення загальнолюдських питань і проблем, відмежуватися від яких у глобалізованому світі вже неможливо.
Я давно маю підозру, що Лариса Денисенко живе у паралельному, нею ж створеному світі: в цьому може переконатися кожен, хто читає її на фейсбуці. Той світ ущерть населений трохи дивними, тобто ні, аж надто дивними людьми. Чомусь вони трапляються Ларисі на кожному кроці – так само, як і читачам на сторінках її книжок. Дивні люди, дивні стосунки, дивні ситуації: Лариса Денисенко завжди пише саме про це.Новий роман письменниці її шанувальники чекали давно, це один із поодиноких випадків у нашому літпроцессі, коли появу твору було підготовано в читацькій свідомості заздалегідь (переконливіше спрацювала хіба що Оксана Забужко з «Музеєм»). Із численних інтерв’ю Денисенко, з опублікованих і зачитаних на творчих вечорах уривків ми знали: вона пише твір масштабний, на дуже серйозну і болючу тему. Про Другу Світову, про «наших» і німців, про минуле і майбутнє, про пам’ять і пов’язані з нею національні комплекси: невмотивованої ненависті до німців з одного боку та історичної провини – з іншого.
Отже, «Відлуння». Марта фон Вайхен, молода німецька баронесса і юрист, дізнається від повіреного в справах родини про смерть свого діда… на могилі якого під Житомиром вона була ще дитиною, попри всі труднощі, пов’язані з перетинанням «залізної завіси». Виявляється, дід, барон і справжній арієць, не загинув на війні, а всі ці роки перебував у божевільні, малюючи дивні портрети та спілкуючись незрозумілою мовою, схожою на псевдоіврит, і помер у дуже похилому віці від раку, залишивши рідним у спадок хасидського капелюха та ще трохи несподіваних речей.
Марта вирішує дослідити обставини дідового божевілля. Її родина категорично проти. Про родину варто докладніше.
У Марти є батько і мати, в кожного з батьків ретроспективно по кілька колишніх коханців, є брат-архітектор, у якого дружина й майже актуальна колишня коханка, вона ж найкраща подруга Марти, є дядько, відщепенець і комерсант, є тітка, котру не можна турбувати, є кузен-гей зі свєю дівчиною-циганкою, є колишній громадянський чоловік Марти, є також, не плутати, її колишній коханий, котрий живе на баржі з нинішньою дівчиною-полькою, її, себто Мартиною, новою подругою… ой, ледь не забула, ще є песик-такса на ім’я Троль; і це лише вузьке сімейне коло. Перепрошую, коли щось перекрутила: роман Лариси Денисенко населений персонажами щільніше, ніж «Санта-Барбара», і жоден із них не з’являється на сторінках книжки без власного номеру-атракціону. Прохідних і другорядних тут немає: письменниця просто пересуває прожектор, висвітлюючи щоразу нову фігуру. І все це дуже, дуже дивні й парадоксальні люди, які постійно потрапляють в дивні ситуації і викликають парадоксальні думки.
Цитувати можна з будь-якої сторінки. «Якби мати була в раю саме тоді, коли Єва заяблучувала Адама, їй вдалося б усе владнати з Богом по-родинному, і невідомо, хто б народжував у муках». «Якби я була птахом і мною зацікавився орнітолог, він би розгубився, постійно фіксуючи на папері мій вигляд». «Коли людина в мантії чи рясі метушиться, це виглядає, як у саркастичному мультику, або так, наче хлопчиська чубляться в наметі». «Одна половина людей, потребою яких є псувати життя іншим, йде у тещі, а інша – в журналісти»… чесне слово, зупинитися важко.
Прискіплива спостережлівість та оцінка побаченого під завжди несподіваним кутом зору є фірмовим стилем Денисенко, і коли йдеться про родинну комедію («Сарабанда банди Сари») або навіть психологічну драму («Кавовий присмак кориці» чи «Помилкові переймання»), того цілком досить. Але у творі, що заявлений як масштабне полотно на глобальні й болісні теми, все це – оригінальні прикраси, прянощі, допоміжна тема з варіаціями, що мала б на контрасті висвітлити головну.
Презентуючи свій роман минулого року, так би мовити, допрем’єрно, Лариса Денисенко зачитувала вставний фрагмент про трьох названих сестер, які зустрілися дітьми під час війни і залишилися разом на все життя – українку, єврейку та німкеню з «квітковими» іменами Лілія, Роза і Маргарете (з історією діда героїні цей сюжет, окрім воєнних часів, не пов’язаний жодним чином). Текст трагічний і щемливий, хоч і вщент засимволізований, давав підстави сподіватися на зовсім іншу Ларису Денисенко. Але в тілі роману цей фрагмент, а також чотири «дідові листи» все ж таки незбалансовано поодинокі, щоб тягнути на основну тему і навіть повноцінну сюжетну лінію. Довіру до теми Другої Світової розхитує й така дрібничка, що Марта вперто називає діда «фашистом» (добре хоч, не «німецько-фашистським загарбником»); німецька баронесса мала б краще за колишніх радянських людей розумітися на термінології.
Магістральну тему можна було б провести за рахунок наскрізного детективного стрижня – розслідування Марти, і для цього в романі є всі передумови. Але подорож героїні до України, яка мала б вивести її пошуки на новий рівень, а напругу – до кульмінаційного злету, не виправдовує очікувань. Марта не лише не дізнається нічого нового про діда, а й на наших очах утрачає будь-яку цікавість до мети своеї поїздки і взагалі перетворюється на функцію: іноземка, чиїми очима ми бачимо Україну. З покоцаними раковинами в готелях, агенціями наречених, чарівними вишиванками, віршами Олени Теліги в Бабиному Яру, народною ненавистю до урядовців, кількома впізнаваними типами однаково непривабливих чоловіків та непереможними забобонами. Для авторської й читацької зручності героїню супроводжує обізнаний в особливостях національного менталітету хлопець Марат, який проводить серед неї роз’яснювальну роботу, наприклад: «Запам’ятай на майбутнє, не можна додому тягати ножиці, гудзики, гребінці, ножі, хрестики, котрі десь знайшла, бо буде лихо. І жодних чому, дитино! Бо отримаєш по губах».
До того ж в «українській» частині твору авторка збивається на відверту публіцистику на кшталт «наші владники схожі на гриби-трутовики», а подекуди й на пафос – при цьому безнадійно втрачаючи детективну лінію, а разом із нею й головну глобальну тему. Крупнокаліберна рушниця зі стіни першого акту в другому дала осічку, і як наслідок — письменниці довелося у фіналі подавати розв’язку «згори», у вигляді листа, якого взагалі-то його автор (не розкриватиму інкогніто) не має жодних мотивацій писати – а якщо й має, то вже надто дивні, що, втім, цілком у стилі героїв Лариси Денисенко.
Масштабного романного полотна із наскрізною темою відлуння війни не вдалося ще й тому, що її, цю насправді важку для проговорення тему, буквально виштовхують на маргінес яскраві й живі незліченні персонажі з їхніми дивацтвами та зграями тарганів у головах. Натомість у винахідливій, кінематографічно-кліповій людській мозаїці, що від неї миготить в очах, вимальовується інша тема, що так чи йнак виринає майже в усіх творах Денисенко: тема цінності порозуміння, можливого всупереч будь-яким кричущим розбіжностям. Герої роману – аж ніяк не «наші» й німці, а просто люди глобалізованого світу з дуже складними стосунками і з ним, і поміж собою.
Люди як люди – ні на кого не схожі, парадоксальні і тим безмежно цікаві.
ЛЕГЕНДА ПРО БЕЛЕТРИСТА (про Алессандро Барікко)
До нас їде Алессандро Барікко.Знаменитого італійця чекають у Києві на ІІ Міжнародному фестивалі «Книжковий арсенал», що відбудеться з 4 по 7 жовтня.
В Італії, де, як і в Україні, існує тенденція втрати інтересу до читання, Барікко – одна з небагатьох літературних постатей, яка викликає навколо себе суперечки й розмаїття думок. Італійські критики називають його «інтелектуалом із сусіднього під’їзду» чи нарцисом, «другом-оповідачем» або кон’юнктурником, «останнім романтиком» чи постмодерністом, феноменом чи «символом зламу століть». Безперечно, він створив свій прижиттєвий міф. Став легендою.
Далі, коли йдеться про майже будь-яку світову літературну знаменитість, зазвичай пишуть: а от у нас Х чи Y майже невідомий. Про Алессандро Барікко такого не скажеш. Про нього взагалі важко сказати, популярний він у нас чи ні. Це письменник, навколо якого витворився певний читацький «таємний орден», коло прихильників, можливо, не надто широке (хоча й далеко не маргінальне), – але це люди, які перебувають на одній хвилі й безпомилково впізнають одне одного за паролем: Барікко. А отже, існує і легенда.
Письменник народився 25 січня 1958 року в Туріні, де прожив понад сорок років, лише у зрілому віці і на гребені слави переїхавши з родиною до Рима. В рідному місті Барікко здобув дві освіти: філософську (Турінський університет, захищався під керівництвом відомого в Італії письменника і філософа Джанні Ваттімо) і музичну: консерваторія по класу фортепіано. Далі працював як музичний критик (не впевнена, що це добре оплачується навіть в Італії) та паралельно — у галузі реклами. Щодо останнього Барікко висловлювався в інтерв’ю, що й це був для нього корисний досвід, як для письменника: «Мета реклами – продаж, проте і вона має побічні ефекти: просвіщає, оперує новими поняттями, образами і наративними структурами. Ми, ті, хто пише, мусимо повернутися до такої мови».
Друкуватися Барікко почав як музикознавець. 1988 року вийшов книжкою його есей «Геній фуги», присвячений Россіні (пізніше він опублікував ще один музикознавчий есей – «Душа Гегеля і корови Вісконсіна»). А в 1991-му побачив світ перший роман молодого – 33-річного – письменника «Castelli di rabbia» (у російському перекладі «Замки гнева», хоча точніше було б – «Замки спраги»); Барікко взагалі любить місткі полісемічні слова та словесні ігри. Роман отримав літературну премію Камп’єлло, а його автор увійшов до вузького кола визнаних італійських письменників.
Але по-справжньому Алессандро Барікко прокинувся знаменитим 1993-го, опублікувавши «Море-океан», роман, що відразу став італійським, а потім і світовим бестселером.
Майже всі, хто пише про «Море-океан», звертаються до музичної термінології, бо інакше важко пояснити, чим ця книжка так причаровує всіх – і високочоле експертне середовище, і широке – бестселер! – коло поціновувачів-читачів. Композиція роману ретельно вибудувана за тричастинним принципом сонати, лаконічність і поезія стилю вказує на абслютний слух автора, а в химерному плетиві багатьох сюжетних ліній і характерів прозирає щось від симфонії. Висновок, що музична освіта письменника далася взнаки, неминучий; втім, сам Барікко стверджував, що він ненавмисне. «В мене був задум книжки, що розпочинається з центрального епізода кораблетрощі, від якого врізнобіч розбігаються історії персонажей. З іншого боку, то не був свідомий вибір побудувати оповідь у сонатній формі чи в трьох частинах, як у симфонії. Якщо формальні музичні механізми добре простежуються, думаю, я інстинктивно був їм підвладний».
«Море-океан» критики досі називають найсильнішим його твором. На закиди, ніби все написане ним далі так і не подолало планки, заданої цим романом, Барікко відповів афористично, раз і назавжди: «Письменник, якщо любить себе, може написати два чи три добрих твори за життя. Він потребує перепочинку».
Він дозволяє собі, так би мовити, перепочити. Якщо між появою «Море-океану» і дуже лаконічного за формою театрального монологу «Novecento» (він же «1900» та «Легенда про піаніста») минув рік, то чи не найкоротший роман сучасності «Шовк» з’явився ще через два роки, далі вже з трирічними інтервалами виходили «Сіті», «Без крові», «Така історія», а на появу «Емаусу» читачі очікували чотири роки. Великі інтервали не заважають кожній книжці Алессандро Барікко ставати подією у литературному житті країни і відзначатися літературними преміями (Віареджо, Палаццо аль Боско, Премія Медічі).
Натомість, періодично відпочиваючи від літератури як такої, письменник дуже активний – і тільки ледачий йому цим не дорікає – у різноманітній навкололітературній діяльності. У проміжках між виходом художніх творів Барікко випускав збірники публіцистики й есеїстики «Барнум. Хроніки великого шоу» та «Барнум-2. Інші хроніки великого шоу» – журналістські матеріали, що друкувалися впродовж кількох років у газеті «La Stampa». Крім того, будучи вже медійною особистістю, почав вести на телебаченні інтелектуальні шоу, присвячені літературі та мистецтву: «Піквік» і «Любов – це стріла». А ще одне дітище Алессандро Барікко – школа письменницької майстерності «Холден», названа на честь селінджерівського героя, де сам Барікко вів курс оповідання і роману; крім того, у Школі Холдена читають курси з кінодраматургії, журналістики, розробки сценаріїв комп’ютерних ігор тощо, запрошуючи до викладання відомих в Італії письменників, драматургів і сценаристів. При школі наприкінці 1990-х виник театр «Тотем», де інсценізували твори і Гомера, і Селіна, і Стейнбека.
Уперше спробувавши себе в кіно монологом «Новеченто», екранізованим Джузеппе Торнаторе 1998 року, через десять років Барікко сам дебютував як кінорежисер із стрічкою за власним сценарієм «Лекція 21» – знов-таки на музичну тему, про Дев’яту симфонію Бетховена. Як завжди, деякі кінокритики висловили скепсис: мовляв, краще письменникові робити свою справу. Справді, навіщо йому все це треба?
Барікко каже, що воліє розповідає свої історії «не лише за посередництвом написаних слів, а й за посередництвом образів кіно, музичних нот, театральних діалогів». У його письменницькому господарстві придається все, від адажіо й анданте до кліпового монтажу і рекламних слоганів. Власне, твори Барікко добре надаються до літературознавчого аналізу із поділом на складові, зібрані автором у контрапункті – і, водночас, їх дуже важко просто переповісти в дружній компанії. «Море-океан» – це про дивних людей, зібраних у химерній таверні на морському узбережжі, один із яких одержимий бажанням помсти? «Шовк» – про торговця, який закохався на чужині, не помітивши чуттєвості власної дружини? «Така історія» – про перших автомобілістів? Будь-які перекази відгонять профанацією, і водночас будь-які ретельні літературознавчі аналізи не дають відповіді на головне запитання: як він це робить? У чому секрет, де саме, в яких прийомах заховано чародійство?
Найчастіше Барікко зіставляють і порівнюють з Умберто Еко; нефахівцям узагалі важко назвати ще бодай одного сучасного італійського письменника. Подібність очевидна: обидва письменники розширяють свою аудиторію – від рафінованих інтелектуалів до пересічних читачів – за рахунок багатошаровості своїх творів, можливості прочитання на різних рівнях та безлічі інтерпретацій. Та якщо Умберто Еко працює, так би мовити, сумарно, вибудовуючи свої гостросюжетні твори шар за шаром на основі архівних матеріалів, міфологічного поля, постмодерністських ігор тощо і так успішно поєднує в собі інтелектуала і белетриста, то Алессандро Барікко балансує на межі, яку віднайти майже неможливо – як між морем і небом туманного дня.
«Мені до душі ця небезпечна гра: женеш емоції аж до краю, ще трохи – і ти в повному лайні, бо вийде якась індійська мелодрама. І ось тут, на самісінькому краю, треба вміти себе втримати, аби не впасти в дешеве чтиво. Й відкрити по-справжньому коштовні моменти мистецтва».
За великим рахунком, твори Барікко – це проза емоцій і стилю, а не інформації та ідей; саме тому дуже велика відповідальність лягає на посередників між письменником та його іноземними читачами – перекладачів. Російською Барікко перекладений майже весь. Українською виходили твори у журналі «Всесвіт»: «Новеченто» у перекладі Романа Скакуна і «Шовк» – Івана Герасима, а також минулорічна збірка у серії «Карта світу» від «Фоліо», куди увійшли романи «Без крові» і «Така історія» (перекладачі Роман Скакун і Юлія Григоренко). Хотілося би більше; можливо, візит письменника до України дасть тому поштовх. Хотілося б, щоб це і надалі були гарні авторські переклади, а не поширена, на жаль, у нашому книговиданні комп’ютерна профанація.
Члени таємного ордену читачів Барікко оцінять. Адже це за визначенням – люди, які розуміють.
КНИЖКА ПІД НОУТБУК ("Людина в м(асьці)")
Особисто для мене найзмістовнішим у цій книжці виявився останній абзац. Зовсім останній, унизу четвертої сторінки обкладинки. З-посеред інших поважних людей, що їхні відгуки там вміщені («унікальне явище в літературі», «новий жанр», «талановита операторська робота» etc), видавництво залучило такого собі Chilly Willy – це начебто «невловимий український хакер, йому приписують злам систем «Пузатої хати» та «Домашньої кухні»». Отак живеш і не знаєш, що у знайомій їдальні зламано систему. І що там узагалі була якась система, варта хакерської уваги.Але про це пізніше.
«Книжка без автора» від видавництва «Грані-Т» являє собою стилізацію розмов в асьці – безвідмовного способу вбивання часу і подекуди комунікації, знайомого багатьом. В м(асьці) спілкуються: Ice Queen, Kaj, KORVIN, PASTO та Pipiska23 (не беручи до уваги кількох епізодичних персонажів). Двоє останніх переважно домовляються, коли зустрітися й піти бухати, а ось поміж першими трьома складні стосунки: закоханого Кая Снігова Королева постійно підманює, мучить і тримає в напрузі, а до геймера Корвіна вона сама, здається, небайдужа. Вигляд усе це має такий:
Kaj (14:07:53 3/12/2007)
Бугага!
Ice Queen (14:08:19 3/12/2007)
Що сталось?
Kaj (14:08:39 3/12/2007)
А шо? Чого? Га? Де?
Ice Queen (14:08:54 3/12/2007)
мда
Kaj (14:08:54 3/12/2007)
Як ти?
Ice Queen (14:09:11 3/12/2007)
як завжди
Kaj (14:09:55 3/12/2007)
А чого на смс не відповідаєш?
Ice Queen (14:07:53 3/12/2007)
на яке смс?
Наведений фрагмент дає цілковите уявлення про те, на що схожа ця книжка, стосовно якої професор Леонід Ушкалов хвалиться у рецензії, що прочитав усі 254 сторінки за три години (він би ще підрахував кількість знаків на сторінку, надто коли відкинути повторювані таймери й ніки). Визнаю: стилізація вийшла вельми переконливою. Інша річ, наскільки це можна вважати новаторством, не кажучи вже про революцію. Ми вже мали і романи в мейлах, і в есемесках, оце тепер дійшла черга до аськи. Організувати текст «аськоподібним» способом неважко й, напевне, приємно. Але стилізація – літературний прийом, і не більше. Вона не може бути кінцевою метою самої себе.
Власне, з літературознавчого погляду, якщо відкинути всі ці прикраси в дужках, текст, який складається з діалогів, є драматичним твором, п’єсою. І ця п’єса мала всі шанси стати цікавою, придатною і для читання, і для постановки якимось авангардним театром. Персонажі прописані доволі опукло (принаймні, відрізняються не лише ніками), наявний конфлікт, і навіть не один, а головне – присутня таємниця: в асьці, себто в масці, хто завгодно може здаватися будь-ким. Це, до речі, і є наскрізна їдея твору, якщо я правильно зрозуміла.
Зізнаюся, я дуже очікувала на красиву й парадоксальну розв’язку – щоб, як там було у культовій кінокомедії, «Джексон виявився жінкою». Не даремно ж Кай на початку пише Сніговій Королеві: «Ти знаєш, що є багато людей, які не вірять, що ти дівчина? :)»! Розслабтеся, даремно. Ця рушниця не вистрілить, як, утім, і жодна інша. Ice Queen – таки насправді Маринка з Севастополя, як про це від початку знали і решта персонажів, і читачі. А так хотілося, щоб вона виявилася… ну хоча б, для прикладу, маскою брутально-харизматичного Pipiska23! На жаль, в якості ілюстрації ідеї м(аськи) нам пропонують лише тотожність однаково маловиразних чоловічих персонажів Kaj і PASTO. До того ж повідомляючи про те відкритим текстом.
Діалоги нескінченні й нуднуваті – як і в реальному, себто віртуальному житті, де, на щастя, ніхто (хоча не знаю, може, і є маніяки) не читає їх одразу кілометрами «історій», що з’явилися ніби самі по собі, ніким не написані. До речі, саме автор, отой Невловимий Джо, у книжці таки присутній помітно, нагадуючи про себе абзацами чи цілими сторінками сентенцій на кшталт: «Ти відкриваєш аську і знаходиш там живих людей. Вони ховаються під вигаданими ніками, скачаними аватарками і зеленими квіточками. Вони ховаються, щоб бути відкритими. І ти сам ховаєшся, щоб отримати змогу сказати правду».
Теревенять персонажі переважно ні про що, суцільними вигуками, загальними фразами або ж багатозначними натяками на щось, залишене за кадром. Приміром, ми так і не дізнаємося, чим конкретно віртуальна Маринка-Снігова Королева причарувала й замучила Кая, з яким вони жодного разу не зустрічалися в реалі – маємо лише його образи на неї та з’ясування стосунків на багато сторінок. І так з усіма. Оповідь помітно пожвавлює полілог персонажів про колір сперми, але, на жаль, Джо-резонер втрутився і тут: «Аська – це місце, де всі приховують свої таємниці. (…) Людське потаємне – це завжди бруд» (я не стала б так категорично ототожнювати сперму з брудом, а от у Джо, здається, особисті проблеми).
Драматургічну складову, на якій міг би триматися цей справді добре, хоч і не блискуче стилізований твір, спущено на пси. До того ж, абсолютно свідомо. «Ти відкриваєш її і починаєш читати. Перед тобою тисячі (слава богу, лише 254! – авт.) сторінок розмов. Величезний видтинок життя, відтворений у словах. Тут немає ні зав’язки, ні кульмінації, ні закінчення – але тут є щось більше, ніж просто правда».
Ось про це «більше, ніж правда» і хотілося б з’ясувати докладніше.
«Людина в м(асьці)» – не просто художня книжка, вона має надзавдання, що прочитується досить прозоро. «Вона написана кожним із вас, дорогі читачі, – це з обкладинки, відгук тижневика «Нова Ера України». – Кожним, хто щоденно, вдягаючи десятки масок, заходить в мережу інтернет і проводить там велику частину свого життя…»
Як це назвати? Кроком назустріч новому часові, цифровій і мережевій добі, сучасним технологіям і просунутому читачеві? Не знаю, не знаю. Мені, навпаки, в цьому відвертому заграванні з анонімними хлопцями й дівчатами, які живуть у мережі, вбачається видавнича паніка й відчайдушні пошуки порятунку.
Так, нині мережа є найстрашнішим конкурентом літератури у боротьбі за читацькі душі. Мережа впевнено перемагає літературу не тільки технічними засобами, а й на світоглядно-інструментальному рівні, виробляючи у споживачів нову систему мислення й сприйняття, несумісну з інтелектуальною працею читання літературного тексту. У мережі свої закони – то може (вважають, напевне, Джо і видавництво «Грані-Т»), варто спробувати жити за ними, і нам усе вдасться теж?!
Не вдасться. Ось, приміром, один малесенький, але симптоматичний момент. Редактор радить «з усіма лексичними, стилістичними, граматичними чи пунктуаційними претензіями (…) звертатися в мережу». Але ось на сторінках 169-171 з’являється персонаж із ніком PATSO! – чесно, я зраділа, сподіваючись на довгоочікуваний сюжетний поворот: в аську проліз підступний троль зі схожим ніком, а наївний Pipiska23 має його за свого друга… Ні, таки банальний одрук і недбалість коректора, який нібито й зовсім непотрібний у мережевому тексті. Але якраз одруків у ніках мережа не пробачає. Там усе інакше, взагалі.
Мімікруючи під мережу, література ладна відмовитися від граматики та стилістики, логіки оповіді й законів драматургії, динаміки і психологічної напруги, фабули та сюжету, авторського імені й голосу – власне, від усього, що робить її літературою. Так дівчинка з інтелігентної родини обрізає коси, нищить ножицями джинси, починає матюкатися й палити біля під’їзду – аби домогтися уваги симпатичного хлопця-гопника, якого бояться всі на районі, і вона, якщо чесно, теж. Що з нею станеться далі? От бачите, і вам відомо.
Міфічний хакер Chilly Willy вважає так само: «Цю книгу дуже зручно підкладати під ноутбук. Щоб не грівся».
ТРУДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ (Володимир Діброва "Чайні замальовки")
Людина, для якої перетнути океан – якщо не буденна, то принаймні звична справа, бачить світ дещо інакше, ніж ті, хто такого досвіду позбавлений. Інші просторові виміри, інша оптика, інші світоглядні орієнтири. Якщо все це корелюється з відповідним масштабом особистості – непересічний результат гарантовано.Нова збірка Володимира Діброви «Чайні замальовки» складається з двох десятків різнобарвних текстів: сюжетних оповідань, новел-замальовок, майже документальних нотаток, гуморесок, драматичних творів, написаних упродовж п’ятнадцяти років. Задля її цілісності задано і дотримано дві умови: місце дії – Америка (за невеликими винятками), герої – українці.
Усі твори написано від першої особи: автор попереджає, що «за цим “я” стоять персонажі різного віку, професій та життєвих обставин», і читачеві, звісно, не варто вбачати тут зайвий автобіографізм, навіть якщо герой – перекладач або письменник, чи викладає в Гарварді, чи має прізвище Діброва. І ще про одне попереджує автор: «Ця збірка не є «осмисленням Америки» (…) Америка – це новий континент, на якому розігруються старі, універсальні сюжети».
Читати цю книжку – суцільне задоволення. А от писати про неї направду складно. Володимир Діброва наділений найбільшою, як на мене, письменницькою чеснотою – точністю. Точність стилістична: жодного зайвого епітета, фрази, епізоду. Точність психологічна, фабульна, філософськи-світоглядна. Переповідати його сюжети менш точними словами немає ані сенсу, ні бажання.
За цією ознакою Діброву можна порівняти із Сергієм Довлатовим; звісно, таке зіставлення з’являється не на рівні літературних властивостей текстів, а спершу випливає з американсько-емігрантської тематики й антуражу творів обох письменників. Але вже тут очевидна й відмінність: якщо герої Довлатова, потрапивши на новий континент, опинялися в трагікомічній ситуації цілковитого розриву шаблону, то персонажі Діброви все ж таки живуть у вже глобалізованому світі. Процеси зіткнення культурних кодів і стереотипів стали складнішими й тоншими, взаємними та багатовекторними. Але від цього не легше. І загальнолюдські сюжети не втрачають своєї універсальності, виявляючи глибинніші, приховані пласти.
Найбільш показовий і заразом найбільший у збірці за обсягом – твір «Паспорт». Химерний уже за формою (пародійна драматургічна стилізація під кіносценарій), він захоплює перипетіями неймовірно життєвого трагифарсу, до болю знайомого кожному, хто мусив у стислий термін оформлювати в Україні документи. Чиновницький абсурд міцнішає на кожній сторінці, і, власне, ця саркастична фантасмагорія цілком самодостатня, але крізь неї спочатку непомітно, а тоді впевненіше проростає друга, прихована лінія – заплутаних несплачених боргів, що їх залишає людина по собі на батьківщині. «Виходить, що наш єдиний порятунок у тому, щоб справедливості не було. Принаймні, тут. А бажано – ніде».
Нібито глобалізовані зовні герої Діброви постійно наштовхуються на «труднощі перекладу» у найширшому сенсі. Викладачі, які показують американським студентам як навчальний матеріал хто телевізійний сюжет про маєток Ющенка («Резиденція президента»), а хто – програму українського телебачення у неповторному стилі Першого національного (блискуча драматична стилізація в оповіданні «Навчальний матеріал»), не дочекаються розуміння: «Так, воно – суто для внутрішнього вжитку». Майбутнє не може порозумітися з минулим: останнє все одно дається взнаки («Скульптура»), або ж безнадійно зникоме, хоч як герой намагається його перехопити й відтворити («Савченко»), або не дає жодних відповідей («Невільник»). На веселих непорозуміннях побудовані найкумедніші – принаймні, на перший погляд, бо «друге дно» присутнє й тут – оповідання збірки («Поет», «Інструктор-підривник»). А найбільш щемкі новели моделюють ситуацію, коли порозуміння неможливе взагалі, а тому парадоксально виходить на вищий, філософський рівень: трагедію батьків розумово неповноцінної дитини («Япоші», «Зірка»).
Перекладач, «маленька людина», погодинний найманець («Силовики», «Перекладач») – улюблений герой Діброви, бо ж автор і сам – один з них. «Перекладачі не просто перетягають слова з однієї мови в іншу. Їхнє завдання – відтворити життя, яке вони побачили по «той чи цей бік кордону» засобами іншої мови. Інколи для цього треба створити щось на зразок нового мовлення. Цей процес водночас клопіткий, ризикований і захопливий».
Людина, для якої розмовляти кількома мовами – буденна, звична і фахова справа, так чи інакше сприймає світ стереоскопічніше та об’єктивніше за тих, хто не вважає це за потрібне. І принаймні на крок ближча до усвідомлення загальнолюдських питань і проблем, відмежуватися від яких у глобалізованому світі вже неможливо.
