yusta_ya

СВІЙ ЧАС

Ця папка на нашому компі називалася «Фото зі світового конгресу українців-2006». Природно, що я жодного разу туди не зазирала. А оце вирішила зібрати всі фотографії на один диск і відкрила.
І виявила, що там ніякий не конгрес – а ми.

Згадала: на той конгрес приїздив до Києва чоловіків брат, який щойно справив собі нову камеру. І тестував її, бавився, фотографуючи нас на дитячому майданчику. Потім, звичайно, злив ті знімки нам. Але, мабуть, якось без мене, і...

Я ніколи раніше їх не бачила.

І тому потрапила – в інший час.

...У нас ще двоє дітей, трирічна Міленка має круглі щічки і смішні кіски до плечей, а Олекса, малий бешкетник, оманливо схожий на Маленького принца. Замість церкви біля майданчику – зелена трава, багато-багато трави і сонця, і гойдалки інші, і сусідська дівчинка, що випадково втрапила в кадр, не переїхала до іншого району... Цю джинсову панамку донька потім загубила в Криму, а я викинула оту зручну, вже тоді стареньку леопардову сукенку. А взагалі-то я нібито не змінилася. І Славко теж. Ні, правда, зовсім-зовсім...

І взагалі, наш теперішній час навіть і цікавіший. Олекса читає Перельмана і майструє діючих роботів, Міленка відмінниця і красуня, і коса в неї нижче пояса, а це зелене платтячко наступного року, мабуть, Елінка вже носитиме. Сонце світить і росте трава. І ми досі молоді. Звідки ж така ірраціональна, непереможна ностальгія?!..

Бо – час.

Бо він за нас апріорі сильніший.

Час. Я впевнена, що взагалі-то він зовсім не те, чим зазвичай здається. Не все з ним так просто і, якщо вивчити глибше його переваги, вади і слабкі місця...

Ось наприклад. Коли повертаєшся, скажімо, з літературного фестивалю чи цікавої мандрівки, то з подивом виявляєш: у повсякденному світі майже не минуло часу. За декілька днів нічого особливого не відбулося, на роботі і в родині жодних новин, під будинком так само розкопано траншею, на ліжку валяється той самий светр, і навіть листів не встигло нападати в скриньку. А ти згадуєш день від’їзду як щось страшенно, невимовно далеке... Суто психологічний ефект?

А якщо ні?

Інший приклад: коли ти вже у вересні, ну добре, в листопаді плануєш, де і як провести різдвяні канікули – хіба не очевидно, що цей тиждень буде набагато довшим за місяці, що передують йому на календарі? Бо якщо ні – таке планування просто безглузде.

Час – нерівномірний. Фізично, матеріально, насправді. Він то розтягується, як гумова рукавичка, то зіжмакується в безформну масу, він зупиняється зовсім, щоб потім полетіти з шаленою швидкістю, він з однаковою легкістю може вмістити все або нічого. Коли тобі треба зробити протягом дня сто вісімнадцять справ, то, впорашись під вечір, ти забираєшся під ковдру перед телевізором подивитися якийсь гарний фільм. А коли треба якусь одну – то зранку виявляється, що вже полудень, одразу по обіді чомусь смеркне, а опівночі залишається тільки визнати свою поразку. Перед ним, часом.

Але ж його так само можна і перемогти!

Мене найчастіше питають – і журналісти, і знайомі, і читачі – як я встигаю, маючи трьох дітей, ще й (треба ж!) писати книжки. Коли я добра, то не повідомляю, що до того ж працюю як мінімум на трьох актуальних роботах, – хай живуть.

Я – то таке. Мені знайомі люди, чия неймовірна працездатність, помножена на фантастичну здібність перебувати водночас в кількох місцях, при тому невимушено тусуючись у мережі, пояснюється тільки одним: вони знайшли ахілесову п’яту цього клятого часу, розклали його на атоми, перемогли.
Це непросто, але можливо. Я знаю точно.

Залишилося одне – знайти, де в нього та кнопка, що вмикає зворотній хід. Туди, де зеленіша трава, і ми молодші, як не крути.

Бо інакше він усе-таки сильніший.