ЗВМО-11.Запрещенная рецензия
Aug. 31st, 2011 06:30 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
yusta_yaВ июне любимый "Литакцент" заказал мне рецензию на книгу Анны Герман (для иностранных френдов: не певицы, а высокопоставленной чиновницы из окружения президента Януковича). Книжка оказалась, на удивление, вполне себе ничего. О чем я и написала, не подумав (я никогда ни о чем таком не думаю, увы), что на уважающем себя ресурсе украинской интеллигенции никак не могут появиться хоть сколько-нибудь добрые слова в адрес нынешнего Оккупационного Режима (для иностранных френдов: это у нас в стране такой мем).
В общем, "Литакцент" не только не поставил мою рецензию, но и вообще решил обойти данную книгу гордым молчанием. Гонорар, что характерно, заплатили. А рецензия вот. Ничего особенного, если разобраться.
Червоне, біле і блакитне
Анна Герман. Червона Атлантида. – К.: Довіра, 2011.
Якщо ви медійна персона, ви просто зобов’язані видати книжку. Можна кулінарну, можна про спортивні вправи та дієти, можна про секс у великій політиці чи зухвалість надії, словом, про власне тернисте сходження до зіркової вершини. Це, з одного боку, посприяє вашій медійності (бо ж презентації, камери, інтерв’ю), а з іншого – додасть суттєву дещицю до ваших статків (бо ж презентації, камери, інтерв’ю – продаватиметься книжка медійної персони апріорі чималими накладами). До речі, писати її особисто необов’язково, на то є професіонали, чиї імена іноді навіть зазначають дрібним шрифтом у вихідних даних. Обов’язкове тільки медійне ім’я на обкладинці та роздавання автографів. Так воно скрізь у світі.
У нас, як завжди, все інакше.
Книжка Анни Герман (знатиму, до речі, що ніяка вона не Ганна – хоча журналістів-новинарів не переконаєш) – таки справді авторська художня проза. Рівень якої, читаємо на титульній сторінці невідомо чиї слова, «визначається не обсягом творів, а глибинним їх змістом». Оця дивна фраза спантеличує: чи то камінець у чийсь город (хто в нас востаннє хизувався обсягом?), чи то вибачення невідомо за що. Додам трохи конспірології від себе: молода письменниця Анна Герман просто не мала достатньої кількості відгуків на свою прозу, не було, з чого обрати; не сама ж вона, справді, сформулювала отак двозначно.
Хотілося ж, мабуть, по-дорослому! Щоб і афористична фраза на титулі, і передмова від безсумнівного літературного авторитета (Борис Олійник наче й не приховує – чи мені здалося? – що то була пропозиція, від якої він не міг відмовитися), і гарними шрифтами заверстаний зміст, де оповідання названі не просто, а «фресками», і словничок (не просто – «антикваріат»!) діалектних слів наприкінці, і шалик під колір обкладинки на презентації в Мистецькому Арсеналі...
Усі ці очевидні і трохи наївні прикмети бажання увійти у справжню літературу (до того ж чітко до дня народження: видавництво зробило авторці приємність) мимоволі налаштовують – тут я навіть відчула солідарність з автором передмови – на очікування якоїсь безнадійної аматорщини. Крім того, чесне бажання деяких рецензентів дивитися на текст і тільки на текст несумісне з людською природою. Жоден читач і критик не здатен забути, що це та сама Герман, якою говорив Янукович; персона медійна і навіть одіозна, чиє вбрання і найбільшу людську трагедію з однаковим захватом обговорювали таблоїди.
Але – таки справді рівень. Який неможливо заперечити навіть за всіх, аж ніяк не сприятливих для авторки обставин.
Причому помітний він в усіх текстах, що увійшли до книжки: і в «лежалому» аж з 1998 року романі «Піраміди невидимі», і в, навпаки, незавершеній (!) повісті 2010-го «Червона Атлантида», і в новелах. «Фрески» не датовані, а ось датування основних творів спонукає до цікавих досліджень. Бо письменниця Анна Герман за ці дванадцять років дуже змінилася.
«Піраміди...» – роман у новелах з сільського життя – невловимо нагадують щось примусово знайоме і тому добряче призабуте, а саме твори українських радянських класиків зі шкільної та університетської програми: Гончар, Стельмах, Мушкетик... «Автор... подає події в масштабі галицького села, де діють, так би мовити, односельці, майстерно виписані як неординарні особистості зі своїм окремішнім профілем, своєю говіркою, своїм достеменним характером», – цитую Бориса Олійника, бо мені так не сказати, а в іншій стилістиці, відмінній від мови Спілки письменників та шкільних підручників, говорити про цей твір чомусь не виходить. Хоча здавалося б – він і читається добре, і співпереживання викликає, і герої живі, і мова гарна, і метафорика цікава, і навіть пафосу майже немає. Хіба що в кількох місцях, де автор переходить на курсив і з оповідача перетворюється на філософа-трибуна: «Починаю розуміти, яке колосальне багатство, які глибинні пласти історії, філософії лежать обабіч Ріки, древньої, мудрої, доброї й лихої, щасливої і трагічної, як ця земля».
Серйозно, «Піраміди невидимі» дуже органічно дивилися б у шкільній хрестоматії. Звісно, якщо взяти не уривок про Оксану і її розбещувача-вітчима («похапцем пірнав своєю великою, в ластовинні рукою під перину і намацував гаряче, у шовковистому волоссі, дівоче місце під сорочкою»), а щось безневинне і зворушливе – про дівчинку Фесуню, яка всім серцем прагла купити собі рукавички за чотири карбованці, чи патріотичне – про бібліотекарку Касю, котра ховала на свій страх і ризик заборонені книжки дисидентів. Я навіть і не здивуюся, побачивши у підручнику новітньої української літератури стилізований портрет Анни Герман в окулярах – приблизно такий самий, як у цій книжці. Єдине, якщо у «Пірамідах...» дівчинка вирізає з підручника портрет Дмитра Павличка і вішає на стінку, то в нашій школі радянським класикам радше домальовували вуса й ріжки...
«Червона Атлантида» – твір абсолютно інакший. Тут асоціативна лінійка авторів (сподіваюся, всі розуміють умовність таких асоціацій) цілком інша: Євгенія Кононенко, Людмила Таран, Ірен Роздобудько, Галина Вдовиченко... З жіночою прозою у нас в літературі добре, планку задано високо. Але Анна Герман тримає рівень і тут.
Твір про трьох подруг літнього віку, з екскурсами в молодість кожної та їхнім спільним літературним «проектом» («текст у тексті» розповідає не про щось там, а про помаранчеву революцію, причому з іншого, біло-блакитного боку!) Анна Герман писала у лікарні і ризикнула видати незакінченим – лише першу частину. Звичайно, зичу авторці міцного здоров’я, але цікаво, що ж там далі – основна сюжетна лінія повісті (а за побудовою – таки недописаного роману) залишилася в повітрі, хоча більшість «хвостів» письменниця прибрала. Бо це справді добра, щемка і трагічна проза.
Зрозуміло, саме вставний «біло-блакитний» (ледь не написала за звичкою «помаранчевий») сюжет найбільше зацікавить критиків, але основна наскрізна тема «Атлантиди» все ж таки інша. Це тема життєвих втрат. Втрата молодості, втрата соціального становища і статків, втрата кохання, втрата радості і найтрагічніше – втрата дитини (майже всі герої твору в той чи інший спосіб втрачають своїх уже дорослих дітей). І можливість подальшого життя після таких втрат.
Немає сумніву, що ця книжка викличе дуже суперечливий резонанс: від панегіриків з явно позалітературним вмотивуванням до холодного несприйняття з боку нашого вузького, але дуже гордого і замкненого літературно-критичного середовища. Власне, задля чистоти експерименту Анні Герман варто було б видати свою прозу інкогніто, під псевдо. Як це начебто зробив (достеменно це не доведено – але розголос навколо роману «Околоноля» такого собі Натана Дубовицкого був чималий) один з російських можновладців.
Цікаво, як би її тоді сприйняли. І чи помітили б узагалі.
В общем, "Литакцент" не только не поставил мою рецензию, но и вообще решил обойти данную книгу гордым молчанием. Гонорар, что характерно, заплатили. А рецензия вот. Ничего особенного, если разобраться.
Червоне, біле і блакитне
Анна Герман. Червона Атлантида. – К.: Довіра, 2011.
Якщо ви медійна персона, ви просто зобов’язані видати книжку. Можна кулінарну, можна про спортивні вправи та дієти, можна про секс у великій політиці чи зухвалість надії, словом, про власне тернисте сходження до зіркової вершини. Це, з одного боку, посприяє вашій медійності (бо ж презентації, камери, інтерв’ю), а з іншого – додасть суттєву дещицю до ваших статків (бо ж презентації, камери, інтерв’ю – продаватиметься книжка медійної персони апріорі чималими накладами). До речі, писати її особисто необов’язково, на то є професіонали, чиї імена іноді навіть зазначають дрібним шрифтом у вихідних даних. Обов’язкове тільки медійне ім’я на обкладинці та роздавання автографів. Так воно скрізь у світі.
У нас, як завжди, все інакше.
Книжка Анни Герман (знатиму, до речі, що ніяка вона не Ганна – хоча журналістів-новинарів не переконаєш) – таки справді авторська художня проза. Рівень якої, читаємо на титульній сторінці невідомо чиї слова, «визначається не обсягом творів, а глибинним їх змістом». Оця дивна фраза спантеличує: чи то камінець у чийсь город (хто в нас востаннє хизувався обсягом?), чи то вибачення невідомо за що. Додам трохи конспірології від себе: молода письменниця Анна Герман просто не мала достатньої кількості відгуків на свою прозу, не було, з чого обрати; не сама ж вона, справді, сформулювала отак двозначно.
Хотілося ж, мабуть, по-дорослому! Щоб і афористична фраза на титулі, і передмова від безсумнівного літературного авторитета (Борис Олійник наче й не приховує – чи мені здалося? – що то була пропозиція, від якої він не міг відмовитися), і гарними шрифтами заверстаний зміст, де оповідання названі не просто, а «фресками», і словничок (не просто – «антикваріат»!) діалектних слів наприкінці, і шалик під колір обкладинки на презентації в Мистецькому Арсеналі...
Усі ці очевидні і трохи наївні прикмети бажання увійти у справжню літературу (до того ж чітко до дня народження: видавництво зробило авторці приємність) мимоволі налаштовують – тут я навіть відчула солідарність з автором передмови – на очікування якоїсь безнадійної аматорщини. Крім того, чесне бажання деяких рецензентів дивитися на текст і тільки на текст несумісне з людською природою. Жоден читач і критик не здатен забути, що це та сама Герман, якою говорив Янукович; персона медійна і навіть одіозна, чиє вбрання і найбільшу людську трагедію з однаковим захватом обговорювали таблоїди.
Але – таки справді рівень. Який неможливо заперечити навіть за всіх, аж ніяк не сприятливих для авторки обставин.
Причому помітний він в усіх текстах, що увійшли до книжки: і в «лежалому» аж з 1998 року романі «Піраміди невидимі», і в, навпаки, незавершеній (!) повісті 2010-го «Червона Атлантида», і в новелах. «Фрески» не датовані, а ось датування основних творів спонукає до цікавих досліджень. Бо письменниця Анна Герман за ці дванадцять років дуже змінилася.
«Піраміди...» – роман у новелах з сільського життя – невловимо нагадують щось примусово знайоме і тому добряче призабуте, а саме твори українських радянських класиків зі шкільної та університетської програми: Гончар, Стельмах, Мушкетик... «Автор... подає події в масштабі галицького села, де діють, так би мовити, односельці, майстерно виписані як неординарні особистості зі своїм окремішнім профілем, своєю говіркою, своїм достеменним характером», – цитую Бориса Олійника, бо мені так не сказати, а в іншій стилістиці, відмінній від мови Спілки письменників та шкільних підручників, говорити про цей твір чомусь не виходить. Хоча здавалося б – він і читається добре, і співпереживання викликає, і герої живі, і мова гарна, і метафорика цікава, і навіть пафосу майже немає. Хіба що в кількох місцях, де автор переходить на курсив і з оповідача перетворюється на філософа-трибуна: «Починаю розуміти, яке колосальне багатство, які глибинні пласти історії, філософії лежать обабіч Ріки, древньої, мудрої, доброї й лихої, щасливої і трагічної, як ця земля».
Серйозно, «Піраміди невидимі» дуже органічно дивилися б у шкільній хрестоматії. Звісно, якщо взяти не уривок про Оксану і її розбещувача-вітчима («похапцем пірнав своєю великою, в ластовинні рукою під перину і намацував гаряче, у шовковистому волоссі, дівоче місце під сорочкою»), а щось безневинне і зворушливе – про дівчинку Фесуню, яка всім серцем прагла купити собі рукавички за чотири карбованці, чи патріотичне – про бібліотекарку Касю, котра ховала на свій страх і ризик заборонені книжки дисидентів. Я навіть і не здивуюся, побачивши у підручнику новітньої української літератури стилізований портрет Анни Герман в окулярах – приблизно такий самий, як у цій книжці. Єдине, якщо у «Пірамідах...» дівчинка вирізає з підручника портрет Дмитра Павличка і вішає на стінку, то в нашій школі радянським класикам радше домальовували вуса й ріжки...
«Червона Атлантида» – твір абсолютно інакший. Тут асоціативна лінійка авторів (сподіваюся, всі розуміють умовність таких асоціацій) цілком інша: Євгенія Кононенко, Людмила Таран, Ірен Роздобудько, Галина Вдовиченко... З жіночою прозою у нас в літературі добре, планку задано високо. Але Анна Герман тримає рівень і тут.
Твір про трьох подруг літнього віку, з екскурсами в молодість кожної та їхнім спільним літературним «проектом» («текст у тексті» розповідає не про щось там, а про помаранчеву революцію, причому з іншого, біло-блакитного боку!) Анна Герман писала у лікарні і ризикнула видати незакінченим – лише першу частину. Звичайно, зичу авторці міцного здоров’я, але цікаво, що ж там далі – основна сюжетна лінія повісті (а за побудовою – таки недописаного роману) залишилася в повітрі, хоча більшість «хвостів» письменниця прибрала. Бо це справді добра, щемка і трагічна проза.
Зрозуміло, саме вставний «біло-блакитний» (ледь не написала за звичкою «помаранчевий») сюжет найбільше зацікавить критиків, але основна наскрізна тема «Атлантиди» все ж таки інша. Це тема життєвих втрат. Втрата молодості, втрата соціального становища і статків, втрата кохання, втрата радості і найтрагічніше – втрата дитини (майже всі герої твору в той чи інший спосіб втрачають своїх уже дорослих дітей). І можливість подальшого життя після таких втрат.
Немає сумніву, що ця книжка викличе дуже суперечливий резонанс: від панегіриків з явно позалітературним вмотивуванням до холодного несприйняття з боку нашого вузького, але дуже гордого і замкненого літературно-критичного середовища. Власне, задля чистоти експерименту Анні Герман варто було б видати свою прозу інкогніто, під псевдо. Як це начебто зробив (достеменно це не доведено – але розголос навколо роману «Околоноля» такого собі Натана Дубовицкого був чималий) один з російських можновладців.
Цікаво, як би її тоді сприйняли. І чи помітили б узагалі.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
ну вот, опять я все пропустила...
Date: 2011-08-31 03:49 pm (UTC)Re: ну вот, опять я все пропустила...
Date: 2011-08-31 04:24 pm (UTC)Re: ну вот, опять я все пропустила...
Date: 2011-08-31 04:42 pm (UTC)no subject
Date: 2011-08-31 05:35 pm (UTC)Но читать книгу уважаемой Герман не хочется все равно) Уж лучше Гончара перечитать.
no subject
Date: 2011-08-31 06:15 pm (UTC)no subject
Date: 2011-08-31 07:56 pm (UTC)no subject
Date: 2011-08-31 08:14 pm (UTC)no subject
Date: 2011-08-31 08:28 pm (UTC)Яна, есть вещи непреодолимые - например, ничем не обусловленная идоасинкразия.Не буду, короче, читать книжку Герман, поскольку она - донецкий бандит ) хоть и львовский журналист).
ну и все такое.
странно все это.
no subject
Date: 2011-09-01 06:06 am (UTC)Я бы и раскатала, было б за что.
no subject
Date: 2011-09-01 04:31 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-01 08:37 pm (UTC)Географический оксюморон, однако...
Донецк у вас - примерно как у нас Чечня?
no subject
Date: 2011-09-01 08:41 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-01 08:43 pm (UTC)Нынешняя власть по имиджу криминальна.
Так что не совсем Чечня, оттенок несколько иной.
no subject
Date: 2011-09-01 08:44 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-01 08:44 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-01 08:45 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-01 08:47 pm (UTC)Кто-то так попробовал нам объяснить положение Понтия Пилата: представьте себе, что прислали человека следить за порядком в Чечне...
no subject
Date: 2011-09-01 08:48 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-01 08:52 pm (UTC)Я во Львове родилась, до речі))
no subject
Date: 2011-09-01 08:54 pm (UTC)- Вот мы с тобой почти одинаковые, но почему тебя все любят, а меня ненавидят?
- Имидж у тебя плохой.
Наверное, Анне Герман надо над имиджем поработать...
no subject
Date: 2011-09-01 08:54 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-01 08:58 pm (UTC)И сам наш донецкий президент Янукович - очень героически. Перед оранжевой революцией двух слов связать не мог, и морда кирпичом. А сейчас красавчик! Правда, прокалывается иногда - то поэт Чехов, то Анна Ахметова...
Но вообще я на них забила. Скучно. За все лето ни разу не поинтересовалась политикой - и ничего.
no subject
Date: 2011-09-01 09:01 pm (UTC)А фиг вам!
no subject
Date: 2011-09-01 09:02 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-01 09:28 pm (UTC)