Ірина Славінська "33 герої укрліт"
Apr. 26th, 2011 06:02 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
yusta_yaОСТАННІЙ ГЕРОЙ
Підозрюю, що ця книжка мала називалися «33 герої сучукрліт». Але оте наше рідне «суч», мабуть, не витримало цензурних міркувань.
Книжка Ірини Славінської являє собою збірку інтерв’ю з письменниками, зроблених протягом року для «Української правди. Життя», і я за авторку щиро рада. По-перше, журналісти зазвичай позбавлені суто письменницького задоволення двічі отримувати гроші за одну й ту саму роботу, але то таке. По-друге, не знаю, як у Ірини з власними літературними амбіціями, та людина, котра пише про книжки і письменників, звісно ж, розуміє і відчуває цінність книжки як такої, як артефакта. І найголовніше: видання журналістських текстів у палітурці доводить їхню не-одноденність, вартісність поза швидкісним медійним простором, власне, окреслює той поріг, за яким щоденна робота стає чимось більшим – мабуть що навіть творчістю.
До речі, один мій улюблений кіноактор якось сказав в інтерв’ю, що не може дивитися театральні вистави, оскільки бачить на сцені лише виснажливу працю колег. З цією книжкою в мене трапилося щось подібне: щоразу, читаючи в преамбулі до інтерв’ю «наша розмова тривала близько трьох годин» (або, скажімо, до другої ночі), я здригалася, уявляючи, як оту тригодинну розмову було потім розшифровувати з диктофона, а тоді ще доводити до читабельного стану. До речі, майже всі інтерв’ю Славінська бере наживо, і для неї це, очевидно, принципово (поодинокі випадки «віртуальних розмов» вона оговорює окремо – нібито вибачається, хоча здавалося б). А це, крім усього, ще й необхідність домовитися про зручний і довгий час для інтерв’ю, викраяти який людині з щільним графіком іноді просто неможливо. Саме тому в мене не буде жодних претензії щодо «героїчної» команди сучукрліт: мовляв, чому є Андрухович, але немає Забужко, засвітилися Олді, проте не потрапили Дяченки, підозріла відсутність Матіос і Шкляра, а старше покоління представлене одноосібно Іваном Драчем? Брати інтерв’ю – це робота, панове, і доволі важка.
Втім, Славінська її собі суттєво полегшила, обравши відомий, обкатаний глянсом формат – «абетку». Єдине, що раніше ніхто, здається, не здогадався застосувати його до письменників.
«По-перше, інтерв’ю за літерами алфавіту допомагає почути щось цікаве від тих, у кого вже питали, здається, про все, – зізнається авторка у передмові. – По-друге, несподіваного виміру може набути розмова з тими, в кого ніби й немає про що питати, – це стосується насамперед дуже молодих або дуже таємничих і непублічних осіб».
І тут, власне, починається найцікавіше. Адже загадковими і непублічними особами є, по суті, абсолютна більшість наших письменників. Звичайно, у нашому таємному ордені, у літературних «колах» або «сферах», ми всі чудово одне одного знаємо, симетрично відвідуємо презентації, впізнаємо в обличчя, зустрічаючись на книжкових виставках, де не ходять чужі, жваво й непримиренно спілкуємося в мережі тощо. Але спробуйте вийти за межі цього кола, відступити на крок убік і назвати прізвище чи не будь-кого з героїв цієї книжки, за винятком, може, двох чи трьох осіб. Сто відсотків, у відповідь ви почуєте здивоване «а хто це»?
Коли я працювала в Одній Солідній газеті, пробити інтерв’ю з письменником – не на літературній, а, так би мовити, «загальнолюдській» шпальті – щоразу коштувало великої крові. Навіть коли не лунало сакраментальне «а хто це?», керівництво висловлювало традиційний сумнів, чи вартий такої честі якийсь письменник. А від колег з телебачення доводилося чути, що пробити (те саме слово, помітили?) письменника до участі в рейтинговій телепрограмі – річ майже неможлива: на відміну від співаків, спортсменів або світських тусовщиків, літератори в Україні – не впізнавані, не медійні персони.
Йдеться не про бажання хвилинної слави. Йдеться про те, що література не може існувати в герметичному просторі, у затишній тусовці, де всі одне одного знають і навіть іноді почитують. Замкнене водоймище застоюється і перетворюється на болото, це закон природи, якому підлягає і література. І те, що зараз деякі наші письменники таки стають героями топових новин, бодай з абсолютно позалітературних приводів – тенденція, як на мене, дуже позитивна. Так чи інакше, письменник стає фігурою в суспільстві. Людиною, до слів котрої варто прислухатися – хоч би про що вона говорила.
А з письменником цікаво поговорити про все.
Що, власне, і робить Славінська. Звичайно, не всі «абеткові» інтерв’ю однаково живі та змістовні, так воно завжди. Але зі своїм завданням вийти «за межі літератури», а відтак і тусовки під сумнівною назвою сучукрліт, журналістка впоралася, це було помітно ще на «Укрправді», де її інтерв’ю коментували люди геть не з нашої пісочниці, себто потенційні «пересічні читачі». Ця книжка – по ідеї, наступний крок до легалізації літераторів як людей, чиї біографічні деталі, спогади, слабкості, уподобання й думки цікаві широкому загалу. Постатей, навколо яких з часом наросте шар справжнього міфу.
«Фоліо» давно і плідно розробляє ниву міфо-біографічного нон-фікшн. Всілякі «100 знаменитых», «10 гениев», «Знамениті українці» або «Стратегии...» мають стабільний читацький попит і комерційний успіх.
А «33 герої укрліт»?
Видавництво, здається, щодо цього ілюзій не має. Наклад книжки – всього півтори тисячі примірників. Випущена вона «в авторській редакції» (тобто коректуру, мабуть, робили свого часу на «Укрправді» – але косяки на кшталт «андронного колайдера» таки трапляються). Заощадили навіть на сторінках: не знаю як в усьому тиражі, а в моєму примірнику після 352-ї йде одразу 385-та (випали інтерв’ю з Прохаськом, Процюком і Роздобудько). На цьому тлі навіть незручно писати про те, що дуже не вистачає фотографій чи бодай графічних портретів фігурантів безпосередньо перед кожним інтерв’ю – то була б, напевне, вже геть недозволена розкіш.
Країна повинна знати своїх героїв в обличчя, і матиме такий шанс, зазирнувши за обкладинку, де 34 (бо ж Олдів двое, Громов і Ладиженський) малесенькі фотографії вишикувані на форзаці в три з половиною рядки без жодного підпису – навіть я впізнала не всіх. А на першій сторінці в концептуальну дірку від бублика (взагалі-то цікаво, що конкретно дизайнер мав на увазі) визирає, підморгуючи, Тарас наш Григорович Шевченко. Останній направду міфологізований та відомий герой укрліт.
Не вірите? Запитайтеся у будь-якої «пересічної людини».
P.S. І про особисте. Висловлюю окреме спасибі авторці за підняття теми літературної критики у розмові з Люко Дашвар. Бо я дізналася не тільки про дивом уникнену смертельну небезпеку, а ще й про те, що редакція «Літакценту» винна мені не одну пляшечку полуничного йогурту, а цілий ящик! Мабуть, проценти наросли. А взагалі-то, саме так і виникають сучасні (не побоюся перших трьох літер цього слова) навкололітературні міфи.
До речі, від йогурту не відмовлюся.
Підозрюю, що ця книжка мала називалися «33 герої сучукрліт». Але оте наше рідне «суч», мабуть, не витримало цензурних міркувань.Книжка Ірини Славінської являє собою збірку інтерв’ю з письменниками, зроблених протягом року для «Української правди. Життя», і я за авторку щиро рада. По-перше, журналісти зазвичай позбавлені суто письменницького задоволення двічі отримувати гроші за одну й ту саму роботу, але то таке. По-друге, не знаю, як у Ірини з власними літературними амбіціями, та людина, котра пише про книжки і письменників, звісно ж, розуміє і відчуває цінність книжки як такої, як артефакта. І найголовніше: видання журналістських текстів у палітурці доводить їхню не-одноденність, вартісність поза швидкісним медійним простором, власне, окреслює той поріг, за яким щоденна робота стає чимось більшим – мабуть що навіть творчістю.
До речі, один мій улюблений кіноактор якось сказав в інтерв’ю, що не може дивитися театральні вистави, оскільки бачить на сцені лише виснажливу працю колег. З цією книжкою в мене трапилося щось подібне: щоразу, читаючи в преамбулі до інтерв’ю «наша розмова тривала близько трьох годин» (або, скажімо, до другої ночі), я здригалася, уявляючи, як оту тригодинну розмову було потім розшифровувати з диктофона, а тоді ще доводити до читабельного стану. До речі, майже всі інтерв’ю Славінська бере наживо, і для неї це, очевидно, принципово (поодинокі випадки «віртуальних розмов» вона оговорює окремо – нібито вибачається, хоча здавалося б). А це, крім усього, ще й необхідність домовитися про зручний і довгий час для інтерв’ю, викраяти який людині з щільним графіком іноді просто неможливо. Саме тому в мене не буде жодних претензії щодо «героїчної» команди сучукрліт: мовляв, чому є Андрухович, але немає Забужко, засвітилися Олді, проте не потрапили Дяченки, підозріла відсутність Матіос і Шкляра, а старше покоління представлене одноосібно Іваном Драчем? Брати інтерв’ю – це робота, панове, і доволі важка.
Втім, Славінська її собі суттєво полегшила, обравши відомий, обкатаний глянсом формат – «абетку». Єдине, що раніше ніхто, здається, не здогадався застосувати його до письменників.
«По-перше, інтерв’ю за літерами алфавіту допомагає почути щось цікаве від тих, у кого вже питали, здається, про все, – зізнається авторка у передмові. – По-друге, несподіваного виміру може набути розмова з тими, в кого ніби й немає про що питати, – це стосується насамперед дуже молодих або дуже таємничих і непублічних осіб».
І тут, власне, починається найцікавіше. Адже загадковими і непублічними особами є, по суті, абсолютна більшість наших письменників. Звичайно, у нашому таємному ордені, у літературних «колах» або «сферах», ми всі чудово одне одного знаємо, симетрично відвідуємо презентації, впізнаємо в обличчя, зустрічаючись на книжкових виставках, де не ходять чужі, жваво й непримиренно спілкуємося в мережі тощо. Але спробуйте вийти за межі цього кола, відступити на крок убік і назвати прізвище чи не будь-кого з героїв цієї книжки, за винятком, може, двох чи трьох осіб. Сто відсотків, у відповідь ви почуєте здивоване «а хто це»?
Коли я працювала в Одній Солідній газеті, пробити інтерв’ю з письменником – не на літературній, а, так би мовити, «загальнолюдській» шпальті – щоразу коштувало великої крові. Навіть коли не лунало сакраментальне «а хто це?», керівництво висловлювало традиційний сумнів, чи вартий такої честі якийсь письменник. А від колег з телебачення доводилося чути, що пробити (те саме слово, помітили?) письменника до участі в рейтинговій телепрограмі – річ майже неможлива: на відміну від співаків, спортсменів або світських тусовщиків, літератори в Україні – не впізнавані, не медійні персони.
Йдеться не про бажання хвилинної слави. Йдеться про те, що література не може існувати в герметичному просторі, у затишній тусовці, де всі одне одного знають і навіть іноді почитують. Замкнене водоймище застоюється і перетворюється на болото, це закон природи, якому підлягає і література. І те, що зараз деякі наші письменники таки стають героями топових новин, бодай з абсолютно позалітературних приводів – тенденція, як на мене, дуже позитивна. Так чи інакше, письменник стає фігурою в суспільстві. Людиною, до слів котрої варто прислухатися – хоч би про що вона говорила.
А з письменником цікаво поговорити про все.
Що, власне, і робить Славінська. Звичайно, не всі «абеткові» інтерв’ю однаково живі та змістовні, так воно завжди. Але зі своїм завданням вийти «за межі літератури», а відтак і тусовки під сумнівною назвою сучукрліт, журналістка впоралася, це було помітно ще на «Укрправді», де її інтерв’ю коментували люди геть не з нашої пісочниці, себто потенційні «пересічні читачі». Ця книжка – по ідеї, наступний крок до легалізації літераторів як людей, чиї біографічні деталі, спогади, слабкості, уподобання й думки цікаві широкому загалу. Постатей, навколо яких з часом наросте шар справжнього міфу.
«Фоліо» давно і плідно розробляє ниву міфо-біографічного нон-фікшн. Всілякі «100 знаменитых», «10 гениев», «Знамениті українці» або «Стратегии...» мають стабільний читацький попит і комерційний успіх.
А «33 герої укрліт»?
Видавництво, здається, щодо цього ілюзій не має. Наклад книжки – всього півтори тисячі примірників. Випущена вона «в авторській редакції» (тобто коректуру, мабуть, робили свого часу на «Укрправді» – але косяки на кшталт «андронного колайдера» таки трапляються). Заощадили навіть на сторінках: не знаю як в усьому тиражі, а в моєму примірнику після 352-ї йде одразу 385-та (випали інтерв’ю з Прохаськом, Процюком і Роздобудько). На цьому тлі навіть незручно писати про те, що дуже не вистачає фотографій чи бодай графічних портретів фігурантів безпосередньо перед кожним інтерв’ю – то була б, напевне, вже геть недозволена розкіш.
Країна повинна знати своїх героїв в обличчя, і матиме такий шанс, зазирнувши за обкладинку, де 34 (бо ж Олдів двое, Громов і Ладиженський) малесенькі фотографії вишикувані на форзаці в три з половиною рядки без жодного підпису – навіть я впізнала не всіх. А на першій сторінці в концептуальну дірку від бублика (взагалі-то цікаво, що конкретно дизайнер мав на увазі) визирає, підморгуючи, Тарас наш Григорович Шевченко. Останній направду міфологізований та відомий герой укрліт.
Не вірите? Запитайтеся у будь-якої «пересічної людини».
P.S. І про особисте. Висловлюю окреме спасибі авторці за підняття теми літературної критики у розмові з Люко Дашвар. Бо я дізналася не тільки про дивом уникнену смертельну небезпеку, а ще й про те, що редакція «Літакценту» винна мені не одну пляшечку полуничного йогурту, а цілий ящик! Мабуть, проценти наросли. А взагалі-то, саме так і виникають сучасні (не побоюся перших трьох літер цього слова) навкололітературні міфи.
До речі, від йогурту не відмовлюся.
