Галина Вдовиченко "Хто такий Ігор?"
Mar. 17th, 2011 03:54 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
yusta_ya MIDDLE CLASS
Риторичні запитання, як відомо, відповіді не потребують. Але поки надія на відповідь є, запитання риторичним не вважається.
Отже, хто такий Ігор і хто така Галина Вдовиченко?
На друге запитання відповідь очевидна, як відгук на пароль: відкриття «Коронації слова». Більш, ніж Галиною, цей конкурс пишається, мабуть, хіба що подружжям Шевченків, які, власне, подружжям стали саме завдяки «Коронації». Але «історія успіху Галини Вдовиченко» (кінець цитати з обкладинки) – теж практично голлівудська story. Роман журналістки львівського «Високого замку» «Пів’яблука» (одна з героїнь якого, також львівська журналістка, теж пише роман на «Коронацію»!) помічений журі не був, але побачив світ усе ж таки під егідою конкурсу (що означає автоматичний промоушн), для чого довелося навіть вигадати нову номінацію «Вибір видавців». А наступного року, на радість конспірологам, її другий роман «Тамдевін» здобув перше місце! Новинка ж під назвою «Хто такий Ігор?» отримала вже спеціальну відзнаку «Гранд-Коронація слова», що розігрувалася серед своїх, тобто лауреатів минулих років.
А тепер я зроблю те, чого не робила в рецензіях ніколи. А саме – попрошу людей із гарним літературним смаком, тих, у кого оці «коронаційні» пристрасті викликають безмежно зверхню посмішку, залишитися з нами. Я знаю, що саме ви становите абсолютну більшість читачів «ЛітАкценту». І звертаюся саме до вас.
Річ у тім, що в нашому літературному дискурсі (переходжу на відповідний сленг) існує дуже нездорова тенденція. Мова зараз не про ринок, а саме про експертне середовище, думка якого не менш важлива для літпроцесу, ніж читачі з їхнім голосуванням гривнею. Так ось, ця просунута публіка чітко поділяє українську літературу на 2 (дві) полиці. Високу й низьку. Інтелектуальну й попсову. Варту уваги фахового критика – і варту уваги Андрія Кокотюхи. Третього не дано.
Але повернемося до Галини Вдовиченко та її «Ігоря». Якщо у попередніх творах письменниці діяли спочатку чотири подруги, а потім тандем «чоловік-жінка», в новому романі героїня одна. Вона знову ж таки львівська журналістка (а що?.. пропрацювавши багато років у щоденній газеті, Вдовиченко аж ніяк не вичерпала цієї багатої теми в одному творі). Напрошується припущення, що це альтер-его авторки. Можливо.
Отже, Олена. Вона розлучена, виховує двох майже дорослих доньок-близнючок. Вона професіонал своєї справи. Вона небайдужа до чужих проблем. Вона любить старовинні замки і рятує собак. Вона ділова й самодостатня, але в неї закохані водночас як мінімум троє чоловіків різного калібру та віку. Вона носить червоні туфлі та їсть у кав’ярні пампухи з трояндовим варенням. Вона завжди віддасть перевагу сексу над кіно. Вона пліткує з подружкою та їздить на полювання у суто чоловічій компанії. Вона «коня на скаку остановит, в горящую избу войдет» (друге – буквально). Вона готова в будь-який момент відпустити на волю набагато молодшого від себе коханця – втім, куди ж він від неї подінеться?
Цілком закономірно, що книжки Галини Вдовиченко швидко й безпомилково знайшли свого читача, себто читачку. Вони дуже точно, як пазл на своє місце, лягли в нішу очікувань саме тієї частини жіночої аудиторії, що звикла носити у торбинках книжки – на випадок, якщо трапиться вільна хвилинка. Вільна хвилинка у цих жінок (не плутати з гламурними поглиначками дамських романів) випадає нечасто: вони працюють, вони постійно в русі, до того ж на них, як правило, і родина, і друзі, і господарство, і домашні тварини, і взагалі всі можливі проблеми цього світу. Соціально така жінка належить до middle class’у – який у нашому суспільстві, на щастя, все ж таки є. Вона добре заробляє, вона завжди доглянута, може дозволити собі гарний одяг і відпочинок – але має і духовні потреби. Які задовольняє, зокрема, завдяки отій книжці в торбинці.
«Хто такий Ігор?», як і решту книжок Вдовиченко, зручно читати уривками, за нагоди. Напруженого сюжету, за яким треба стежити, тут нема: оповідь розпадається на окремі новели, поєднані досить умовною наскрізною ниткою. Ось героїня знайомить героя зі своїми доньками, ось уболіває на кінних перегонах, а ось готує матеріал про смертну кару та відвідує жінку, яка відбуває пожиттєвий термін за подвійне вбивство. До речі, забула: ця Олена має ще й надприродні здібності, може прозирати минуле й майбутнє… Фантастичний елемент майже не є сюжетотворчим, але з ним, погодьтеся, глибше й цікавіше. Кожен епізод твору несе свою життєву філософію, прості, але точні спостереження й думки про вічне і про буденне. Власне, така книжка може продовжуватися нескінченно, як «вертикальний» телесеріал на кілька сезонів, а може завершитися на довільному місці, як воно і стається у Галини Вдовиченко. Втім, наприкінці читачі все ж таки дізнаються, хто такий Ігор – і розуміють, що знали відповідь бодай зі школи, коли не раніше. Але обійдемось без спойлерів.
І тут я ставлю третє, вже точно риторичне запитання: на яку поличку ми поставимо цю книжку? З двох, підкреслюю, тільки двох наявних?
Суспільство, яке складається лише з багатіїв та люмпенів, не маючи middle class’у – безнадійно хворе. Це стосується і літератури. Штучна дихотомія, якою послуговується наше літературне експертне середовище, призводить до абсолютно викривленої ситуації, коли, приміром, на високій полиці опиняється Сергій Жадан, а на низькій – Марина і Сергій Дяченки, коли Юрій Винничук стоїть поряд із Оксаною Забужко, а Ірен Роздобудько – поряд із Люко Дашвар. Тоді як middle class, тобто основна й найвагоміша частина соціальної піраміди, в українській літературі, на щастя, таки існує.
До речі, я абсолютно свідомо не перекладаю це англійське словосполучення. Оскільки в нашій мові, на жаль, слово «середній» за конотаціями набагато ближче до посередності, ніж до золотої середини.
Риторичні запитання, як відомо, відповіді не потребують. Але поки надія на відповідь є, запитання риторичним не вважається.Отже, хто такий Ігор і хто така Галина Вдовиченко?
На друге запитання відповідь очевидна, як відгук на пароль: відкриття «Коронації слова». Більш, ніж Галиною, цей конкурс пишається, мабуть, хіба що подружжям Шевченків, які, власне, подружжям стали саме завдяки «Коронації». Але «історія успіху Галини Вдовиченко» (кінець цитати з обкладинки) – теж практично голлівудська story. Роман журналістки львівського «Високого замку» «Пів’яблука» (одна з героїнь якого, також львівська журналістка, теж пише роман на «Коронацію»!) помічений журі не був, але побачив світ усе ж таки під егідою конкурсу (що означає автоматичний промоушн), для чого довелося навіть вигадати нову номінацію «Вибір видавців». А наступного року, на радість конспірологам, її другий роман «Тамдевін» здобув перше місце! Новинка ж під назвою «Хто такий Ігор?» отримала вже спеціальну відзнаку «Гранд-Коронація слова», що розігрувалася серед своїх, тобто лауреатів минулих років.
А тепер я зроблю те, чого не робила в рецензіях ніколи. А саме – попрошу людей із гарним літературним смаком, тих, у кого оці «коронаційні» пристрасті викликають безмежно зверхню посмішку, залишитися з нами. Я знаю, що саме ви становите абсолютну більшість читачів «ЛітАкценту». І звертаюся саме до вас.
Річ у тім, що в нашому літературному дискурсі (переходжу на відповідний сленг) існує дуже нездорова тенденція. Мова зараз не про ринок, а саме про експертне середовище, думка якого не менш важлива для літпроцесу, ніж читачі з їхнім голосуванням гривнею. Так ось, ця просунута публіка чітко поділяє українську літературу на 2 (дві) полиці. Високу й низьку. Інтелектуальну й попсову. Варту уваги фахового критика – і варту уваги Андрія Кокотюхи. Третього не дано.
Але повернемося до Галини Вдовиченко та її «Ігоря». Якщо у попередніх творах письменниці діяли спочатку чотири подруги, а потім тандем «чоловік-жінка», в новому романі героїня одна. Вона знову ж таки львівська журналістка (а що?.. пропрацювавши багато років у щоденній газеті, Вдовиченко аж ніяк не вичерпала цієї багатої теми в одному творі). Напрошується припущення, що це альтер-его авторки. Можливо.
Отже, Олена. Вона розлучена, виховує двох майже дорослих доньок-близнючок. Вона професіонал своєї справи. Вона небайдужа до чужих проблем. Вона любить старовинні замки і рятує собак. Вона ділова й самодостатня, але в неї закохані водночас як мінімум троє чоловіків різного калібру та віку. Вона носить червоні туфлі та їсть у кав’ярні пампухи з трояндовим варенням. Вона завжди віддасть перевагу сексу над кіно. Вона пліткує з подружкою та їздить на полювання у суто чоловічій компанії. Вона «коня на скаку остановит, в горящую избу войдет» (друге – буквально). Вона готова в будь-який момент відпустити на волю набагато молодшого від себе коханця – втім, куди ж він від неї подінеться?
Цілком закономірно, що книжки Галини Вдовиченко швидко й безпомилково знайшли свого читача, себто читачку. Вони дуже точно, як пазл на своє місце, лягли в нішу очікувань саме тієї частини жіночої аудиторії, що звикла носити у торбинках книжки – на випадок, якщо трапиться вільна хвилинка. Вільна хвилинка у цих жінок (не плутати з гламурними поглиначками дамських романів) випадає нечасто: вони працюють, вони постійно в русі, до того ж на них, як правило, і родина, і друзі, і господарство, і домашні тварини, і взагалі всі можливі проблеми цього світу. Соціально така жінка належить до middle class’у – який у нашому суспільстві, на щастя, все ж таки є. Вона добре заробляє, вона завжди доглянута, може дозволити собі гарний одяг і відпочинок – але має і духовні потреби. Які задовольняє, зокрема, завдяки отій книжці в торбинці.
«Хто такий Ігор?», як і решту книжок Вдовиченко, зручно читати уривками, за нагоди. Напруженого сюжету, за яким треба стежити, тут нема: оповідь розпадається на окремі новели, поєднані досить умовною наскрізною ниткою. Ось героїня знайомить героя зі своїми доньками, ось уболіває на кінних перегонах, а ось готує матеріал про смертну кару та відвідує жінку, яка відбуває пожиттєвий термін за подвійне вбивство. До речі, забула: ця Олена має ще й надприродні здібності, може прозирати минуле й майбутнє… Фантастичний елемент майже не є сюжетотворчим, але з ним, погодьтеся, глибше й цікавіше. Кожен епізод твору несе свою життєву філософію, прості, але точні спостереження й думки про вічне і про буденне. Власне, така книжка може продовжуватися нескінченно, як «вертикальний» телесеріал на кілька сезонів, а може завершитися на довільному місці, як воно і стається у Галини Вдовиченко. Втім, наприкінці читачі все ж таки дізнаються, хто такий Ігор – і розуміють, що знали відповідь бодай зі школи, коли не раніше. Але обійдемось без спойлерів.
І тут я ставлю третє, вже точно риторичне запитання: на яку поличку ми поставимо цю книжку? З двох, підкреслюю, тільки двох наявних?
Суспільство, яке складається лише з багатіїв та люмпенів, не маючи middle class’у – безнадійно хворе. Це стосується і літератури. Штучна дихотомія, якою послуговується наше літературне експертне середовище, призводить до абсолютно викривленої ситуації, коли, приміром, на високій полиці опиняється Сергій Жадан, а на низькій – Марина і Сергій Дяченки, коли Юрій Винничук стоїть поряд із Оксаною Забужко, а Ірен Роздобудько – поряд із Люко Дашвар. Тоді як middle class, тобто основна й найвагоміша частина соціальної піраміди, в українській літературі, на щастя, таки існує.
До речі, я абсолютно свідомо не перекладаю це англійське словосполучення. Оскільки в нашій мові, на жаль, слово «середній» за конотаціями набагато ближче до посередності, ніж до золотої середини.
