![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
yusta_ya АНДРУХОВИЧ – НЕ НАШ ПРЕЗИДЕНТ, або НОТАТКИ ПІСЛЯ КРИМСЬКИХ КАНІКУЛ
Я знову все пропустила. Поки ми були в Криму, а конкретно в Артеку, де Аю-Даг, Адалари, кипариси, галька, хвилі, спека і запаморочливі пахощі вночі, вся прогресивна громадськість, виявляється, обговорювала царський жест Юрія Андруховича: подарувати Крим і Донбас Росії, — якщо, звісно, вони самі того хочуть. Себто, пропонував Патріарх не зовсім це, і тепер змушений чи не виправдовуватися (як, наприклад, в останньому цікавезному інтерв’ю газеті «Сегодня»). Проте зрозуміти його якось інакше було важко. Справді, чого ще можуть хотіти люди з менталітетом «гвинтиків великого механізму» (на відміну від хазяйновитих індивідуалістів-галичан)?
За Донбас нічого не скажу. А в Криму я народилася, жила до двадцяти одного року й дотепер не уявляю свого літа десь в інших місцях. І там усе набагато складніше.
Отже, по-перше, за перші двадцять один рік свого життя я, здається, жодного разу не чула слова «менталітет». А вивчила (бо чула по кільканадцять разів щодня), коли 1996-го приїхала вчитися до Львова, — й відтоді це одне з моїх улюблених слів. Бо ним, менталітетом, можна пояснити й аргументувати геть усе, і виходить красиво.
По-друге, я ніколи не чула в Криму слова «Львів» в іншому сенсі, крім суто географічного – на карті багато міст. А ось у Львові про Крим говорили постійно і з пристрастю: вони там живуть не так, розмовляють не тією мовою, не визнають незалежної України, треба щось із ними робити! Чимало з тих галицьких хлопців і дівчат ніколи не бачили моря. Я розповідала, що ще в нас на пальмах стрибають дикі мавпи, і багато хто вірив. Але бажання поїхати й навести лад усе одно зашкалювало.
А коли я поверталася додому, знайомі запитували, які я вивчила смішні українські слова. Там, в Криму, чесно вважали тоді, що держава Україна – то такий жарт, анекдот, ненадовго. Ніякої ворожості, бажання експансії і наведення ладу десь у Києві чи Львові не було й близько, але була стійка впевненість, що Крим тут ні до чого. За всі ці роки вона похитнулася, але не зникла. Єдине, що тепер нікому вже не смішно.
До речі, тоді, в 90-х, багато говорили про самовизначення Криму як окремої незалежної території. Пам’ятаю ті географічні карти з позначеними родовищами нафти, газу, залізної руди і навіть золота – можна жити, не кажучи вже про курортну зону! Але жоден політик, що виходив на місцеві вибори з такими гаслами (а вони трапляються й дотепер) ніколи не мав мінімально пристойних відсотків голосів. Між іншим, так само, як і прибічники радикальних варіантів приєднання Криму до Росії.
Крим не вірить авантюристам. Це земля, де життя налагоджується влітку, а потім треба якось пережити зиму – і головне, щоб нічого не змінювалося, бо жодні зміни не бувають на краще. Тут легко розігрувати карту стабільності і дуже важко – оновлення та прогресу. Тут треба діяти вкрай делікатно й обережно. А попередня наша влада зробила в Криму все можливе й неможливе, щоб створити оптимальні умови для влади нинішньої.
Навіть апріорі мирних та аполітичних людей можна дістати. Минулого року я бачила над Будинком офіцерів у моїй рідній Феодосії російський прапор (довідка: російського гарнізону тут немає, себто підняття триколору – суто фронда, виклик всьому українському). А в Севастополі під «аквафреш» узагалі розфарбовані навіть дерева в центрі міста: певно, що з великої любові до Росії. Інша річ, що під Росією тут розуміють навіть не Радянський Союз як такий, а свій колишній привілейований статус міста союзного підпорядкування. Та цю ностальгію російські політики та ЗМІ грамотно спрямовують в потрібне русло.
А що робила ющенківська влада? Правильно, запроваджувала тут українське дублювання кінофільмів, розповідала першокласникам про Голодомор, встановлювала незрозумілі пам’ятники на кшталт гетьмана Сагайдачного (в народі, перепрошую, «Танцующий педик») тощо. Українській культурі в Криму нав’язали імідж глибоко чужої, ворожої, окупаційної. Нав’язали саме ті, хто намагався в рекордні терміни цю культуру запровадити тут як рідну; проросійським силам залишилося тільки закріпити успіх. З такими друзями, як то кажуть, не треба ворогів.
А ще є кримські татари, в яких Андрухович бачить найбільш пасіонарну силу в регіоні. Гасло «Крим – татарам!» (по суті, «Не дістанься ж ти нікому!», але ж аргументують завжди історичною справедливістю) дуже популярне… на Галичині. Та Крим – земля з надто складною історією, щоб ділити його за реваншистським принципом. Ані українці, ані росіяни, ані кримські татари, ані, скажімо, греки et cetera не є тут корінним населенням (особисто мені імпонує гасло «Крим – скіфам!», бо ніхто не ображений, хоча й зі скіфами не все просто). Однак національне питання збурюють тут креативно й наполегливо, і громадська свідомість поволі ведеться. Для прикладу, мені розповідали про «війну татар і маршруточників», і я навіть не одразу зрозуміла, що, власне, всі учасники конфлікту – маршруточники, і йдеться про банальний поділ ринку між двома бізнес-угрупуваннями. Національну складову подібних конфліктів завжди усіляко акцентують, викривлюють збільшувальним склом. Комусь вигідно мати на півострові таких собі місцевих шахідів – про всяк випадок. Власне, вигідно всім.
Зараз усі траси в Криму завішані білбордами, що пояснюють, як добре мати президентом Януковича. Проте кримчани проголосували б за кого завгодно, хто зумів би їх переконати: все буде як раніше, як завжди. А влада – то несуттєво, влада десь далеко, не тут. Як і саме життя.
Оце і є те, що мене найбільше дратує у моїх земляках. За менталітетом (яке все ж таки зручне слово!) вони аж ніяк не «гвинтики», не тре! — але вони живуть з самоусвідомленням безнадійної провінції, «життя-не-тут», і це породжує ту інерційність, яка не дає рухатися вперед. Жителі приморських міст роками не спускаються до моря й тихо ненавидять приїжджих, котрим здають улітку свої помешкання – за те, що ці багатії й нероби з великих міст ладні платити гроші, яких тут не заробити жодним іншим способом: за такого менталітету годі дочекатися в Криму нормального турбізнесу, а шкода. А Крим – це ж далеко не тільки тепле узбережжя…
Юрій Андрухович упевнений, що галичанину ніколи не стати президентом України, і слава Богу, коли так. Бо Крим – не те місце, з яким треба щось негайно й терміново вирішувати, запроваджувати свою політику або проводити доленосний референдум. Тут, справді, нічого не варто міняти. Тут потрібно діяти дуже-дуже повільно, вкрай обережно й делікатно, щоб зрештою ніхто й не помітив, що змінилося абсолютно все.
І найкраще, якщо кримчани спроможуться зробити це власними руками.
P.S. А знаєте, я вже бачила приблизно такий референдум, що його пропонує пан Андрухович. Там, в Артеку. Загін юних – років чотирнадцять-п’ятнадцять – хлопців і дівчат за відсутності вожатих завзято сперечався, кому має належати Крим: Україні чи Росії? Не буду наводити всіх карколомних аргументів, бо врешті-решт вдалися до плебісціту: одні голосно заволали «У-КРА-Ї-НА!!!», а другі – «РОС-СИ-Я!!!»
Україна здобула беззаперечну перемогу.
Та не виключено, що в тому загоні були самі галичани.
Я знову все пропустила. Поки ми були в Криму, а конкретно в Артеку, де Аю-Даг, Адалари, кипариси, галька, хвилі, спека і запаморочливі пахощі вночі, вся прогресивна громадськість, виявляється, обговорювала царський жест Юрія Андруховича: подарувати Крим і Донбас Росії, — якщо, звісно, вони самі того хочуть. Себто, пропонував Патріарх не зовсім це, і тепер змушений чи не виправдовуватися (як, наприклад, в останньому цікавезному інтерв’ю газеті «Сегодня»). Проте зрозуміти його якось інакше було важко. Справді, чого ще можуть хотіти люди з менталітетом «гвинтиків великого механізму» (на відміну від хазяйновитих індивідуалістів-галичан)?
За Донбас нічого не скажу. А в Криму я народилася, жила до двадцяти одного року й дотепер не уявляю свого літа десь в інших місцях. І там усе набагато складніше.
Отже, по-перше, за перші двадцять один рік свого життя я, здається, жодного разу не чула слова «менталітет». А вивчила (бо чула по кільканадцять разів щодня), коли 1996-го приїхала вчитися до Львова, — й відтоді це одне з моїх улюблених слів. Бо ним, менталітетом, можна пояснити й аргументувати геть усе, і виходить красиво.
По-друге, я ніколи не чула в Криму слова «Львів» в іншому сенсі, крім суто географічного – на карті багато міст. А ось у Львові про Крим говорили постійно і з пристрастю: вони там живуть не так, розмовляють не тією мовою, не визнають незалежної України, треба щось із ними робити! Чимало з тих галицьких хлопців і дівчат ніколи не бачили моря. Я розповідала, що ще в нас на пальмах стрибають дикі мавпи, і багато хто вірив. Але бажання поїхати й навести лад усе одно зашкалювало.
А коли я поверталася додому, знайомі запитували, які я вивчила смішні українські слова. Там, в Криму, чесно вважали тоді, що держава Україна – то такий жарт, анекдот, ненадовго. Ніякої ворожості, бажання експансії і наведення ладу десь у Києві чи Львові не було й близько, але була стійка впевненість, що Крим тут ні до чого. За всі ці роки вона похитнулася, але не зникла. Єдине, що тепер нікому вже не смішно.
До речі, тоді, в 90-х, багато говорили про самовизначення Криму як окремої незалежної території. Пам’ятаю ті географічні карти з позначеними родовищами нафти, газу, залізної руди і навіть золота – можна жити, не кажучи вже про курортну зону! Але жоден політик, що виходив на місцеві вибори з такими гаслами (а вони трапляються й дотепер) ніколи не мав мінімально пристойних відсотків голосів. Між іншим, так само, як і прибічники радикальних варіантів приєднання Криму до Росії.
Крим не вірить авантюристам. Це земля, де життя налагоджується влітку, а потім треба якось пережити зиму – і головне, щоб нічого не змінювалося, бо жодні зміни не бувають на краще. Тут легко розігрувати карту стабільності і дуже важко – оновлення та прогресу. Тут треба діяти вкрай делікатно й обережно. А попередня наша влада зробила в Криму все можливе й неможливе, щоб створити оптимальні умови для влади нинішньої.
Навіть апріорі мирних та аполітичних людей можна дістати. Минулого року я бачила над Будинком офіцерів у моїй рідній Феодосії російський прапор (довідка: російського гарнізону тут немає, себто підняття триколору – суто фронда, виклик всьому українському). А в Севастополі під «аквафреш» узагалі розфарбовані навіть дерева в центрі міста: певно, що з великої любові до Росії. Інша річ, що під Росією тут розуміють навіть не Радянський Союз як такий, а свій колишній привілейований статус міста союзного підпорядкування. Та цю ностальгію російські політики та ЗМІ грамотно спрямовують в потрібне русло.
А що робила ющенківська влада? Правильно, запроваджувала тут українське дублювання кінофільмів, розповідала першокласникам про Голодомор, встановлювала незрозумілі пам’ятники на кшталт гетьмана Сагайдачного (в народі, перепрошую, «Танцующий педик») тощо. Українській культурі в Криму нав’язали імідж глибоко чужої, ворожої, окупаційної. Нав’язали саме ті, хто намагався в рекордні терміни цю культуру запровадити тут як рідну; проросійським силам залишилося тільки закріпити успіх. З такими друзями, як то кажуть, не треба ворогів.
А ще є кримські татари, в яких Андрухович бачить найбільш пасіонарну силу в регіоні. Гасло «Крим – татарам!» (по суті, «Не дістанься ж ти нікому!», але ж аргументують завжди історичною справедливістю) дуже популярне… на Галичині. Та Крим – земля з надто складною історією, щоб ділити його за реваншистським принципом. Ані українці, ані росіяни, ані кримські татари, ані, скажімо, греки et cetera не є тут корінним населенням (особисто мені імпонує гасло «Крим – скіфам!», бо ніхто не ображений, хоча й зі скіфами не все просто). Однак національне питання збурюють тут креативно й наполегливо, і громадська свідомість поволі ведеться. Для прикладу, мені розповідали про «війну татар і маршруточників», і я навіть не одразу зрозуміла, що, власне, всі учасники конфлікту – маршруточники, і йдеться про банальний поділ ринку між двома бізнес-угрупуваннями. Національну складову подібних конфліктів завжди усіляко акцентують, викривлюють збільшувальним склом. Комусь вигідно мати на півострові таких собі місцевих шахідів – про всяк випадок. Власне, вигідно всім.
Зараз усі траси в Криму завішані білбордами, що пояснюють, як добре мати президентом Януковича. Проте кримчани проголосували б за кого завгодно, хто зумів би їх переконати: все буде як раніше, як завжди. А влада – то несуттєво, влада десь далеко, не тут. Як і саме життя.
Оце і є те, що мене найбільше дратує у моїх земляках. За менталітетом (яке все ж таки зручне слово!) вони аж ніяк не «гвинтики», не тре! — але вони живуть з самоусвідомленням безнадійної провінції, «життя-не-тут», і це породжує ту інерційність, яка не дає рухатися вперед. Жителі приморських міст роками не спускаються до моря й тихо ненавидять приїжджих, котрим здають улітку свої помешкання – за те, що ці багатії й нероби з великих міст ладні платити гроші, яких тут не заробити жодним іншим способом: за такого менталітету годі дочекатися в Криму нормального турбізнесу, а шкода. А Крим – це ж далеко не тільки тепле узбережжя…
Юрій Андрухович упевнений, що галичанину ніколи не стати президентом України, і слава Богу, коли так. Бо Крим – не те місце, з яким треба щось негайно й терміново вирішувати, запроваджувати свою політику або проводити доленосний референдум. Тут, справді, нічого не варто міняти. Тут потрібно діяти дуже-дуже повільно, вкрай обережно й делікатно, щоб зрештою ніхто й не помітив, що змінилося абсолютно все.
І найкраще, якщо кримчани спроможуться зробити це власними руками.
P.S. А знаєте, я вже бачила приблизно такий референдум, що його пропонує пан Андрухович. Там, в Артеку. Загін юних – років чотирнадцять-п’ятнадцять – хлопців і дівчат за відсутності вожатих завзято сперечався, кому має належати Крим: Україні чи Росії? Не буду наводити всіх карколомних аргументів, бо врешті-решт вдалися до плебісціту: одні голосно заволали «У-КРА-Ї-НА!!!», а другі – «РОС-СИ-Я!!!»
Україна здобула беззаперечну перемогу.
Та не виключено, що в тому загоні були самі галичани.
