yusta_ya: (Default)
[personal profile] yusta_ya
Рецензія на "Літакценті"

ГЕРОЙ НАШОЇ ТЕМРЯВИ

Взагалі-то, Ірен Роздобудько обіцяла читачам і критикам серйозний та масштабний роман про мистецтво. Але то справа довга й відповідальна. А поки що, аби читачі та критики не нудьгували, письменниця випустила стислий і гостросюжетний чи то детектив, чи то трилер. А десь і мелодраму. На дуже актуальному матеріалі – торгівля людьми.

Семирічний хлопчик Міка, занедбаний син актриси-невротички, яка звинувачує саме його у своїй нещасливій акторській та жіночій долі, знаходить єдину розраду у… відриванні крилець і ніжок у бабок та метеликів. Це було двадцять років тому. А у теперішньому часі – молода і благополучна, проте зневірена й дезорієнтована у житті дівчина Марта заходить до крамниці ексклюзивного одягу. Ексклюзивний одяг – то є символ. Інакшого, справжнього життя, яке варто бодай приміряти, навіть якщо однаково нема грошей. І знайти у кишені сукні маленький, бузкового кольору, з крихітними кніпочками… вгадали? Саме так, мобільний телефон. З нього і почнеться.

Останні кілька років Ірен Роздобудько багато й плідно працює для кіно, пише сценарії (як за власними творами, так і оригінальні) і навіть викладає сценарну майстерність в інституті ім.Карпенка-Карого, — і все це дається взнаки. Жанр, у якому написані більшість її нових творів, тепер чомусь не називають на ім’я, але ще кілька десятків років тому він був дуже популярний, особливо на сторінках літературних журналів, і мав цілком конкретну назву: кіноповість. За кіноповістю можна одразу писати сценарій, нічого не змінюючи ані в сюжеті, ані в послідовності епізодів, вибудованій з кінематографічною точністю. Працюючи в кіно, Роздобудько остаточно позбулася вади її ранніх творів – незбалансованості між багатообіцяючим розлогим романним зачином та передчасним зібганим фіналом. Тепер структура бездоганна, ритм метрономно-чіткий, відірватися неможливо. Як у кіно.

За стилістикою «Перейти темряву» – досить-таки неприємне, чорнушне кіно. Починаючи від натуралістичної макрозйомки розчленування нещасних комах – і далі, за аналогією, економно натякнутих промовистими деталями кадрів подібних експериментів на людях. Фаулзівський «Колекціонер» хитро підморгує просунутим читачам, а менш просунутих воно вражає і так. Втім, на противагу будуть і вишукані інтер’єри, і дизайнерські речі, і романтичне кохання…

Чого Ірен Роздобудько, котра колись проголосила намір стати українською Мариніною, так і не навчилася – так це вибудовувати складний, геометрично-багатовекторний детективний сюжет. У неї все просто, прозоро, однозначно. Поодинокі спроби письменниці бодай якось відвести підозру від очевидного злочинця такі безмежно-наївні, що навіть на якусь хвилину спрацьовують! — справді, думає читач, зіпсований тією ж Мариніною, не кажучи вже про Агату Крісті, не може ж бути, щоб аж настільки… може-може. Щоправда, натомість грає хічкоківський ефект бомби під ліжком з пристрасними коханцями – вони, бідолашні, ні про що не здогадуються, але ж глядач (читач) чує, як вона там відлічує останні секунди. Напруга тримається, саспенс діє – і ми вже забуваємо про детективну логіку й достовірність.

На повний голос мій внутрішній Станіславський обурюється бізнесовим боком злочинної справи, описаної у повісті. «Сума від продажу людей дає прибуток більш ніж чотири мільйони доларів щорічно», — чує героїня по телевізору. Але за скільки ж треба продати 1(одну) дівчину в дешевий африканський бордель, аби окупити всі ці підступно застосовані проти неї дорогі ресторани, дизайнерські сукні, «наворочені» мобілки і таке інше? Зрозуміло, мотивація в головного злочинця сягає набагато глибше, ніж банальне збагачення, і більше я вам нічого не скажу, досить спойлерів. Але звідки, перепрошую, «дровішки»? Не вірю.

І ще: на жаль, видавництво «Фоліо» й цього разу підтвердило свою давно підмочену репутацію у галузі редактури. Зі стилем в Ірен Роздобудько все гаразд, проте суто коректорські помилки впадають в око навіть на тлі напруженого сюжету. А помітити й нагадати авторці, що бабуся «санкта сімпліцітас» підкидала хмиз у вогнище Яна Гуса (і аж ніяк не Джордано Бруно) – про такий рівень редагування можна лише мріяти.

Та бог з ними, з Бруно і Гусом, — зрештою, обоє скінчили однаково погано. Набагато більше особисто мене засмутили численні самоповтори, що їх, без сумніву, одразу побачать вірні читачі Ірен, а їх у неї чимало, і я в тому числі. Це вже було у Роздобудько – про випадково знайдену чужу доленосну мобілку. І про дорогу сукню, яку варто собі дозволити бодай раз у житті. І про нещасного хлопчика, з якого через дитячі психічні травми виростає маньяк. Саме через ці автоштампи – тривожний симптом для будь-якого письменника! — книжка і справляє враження проміжної, необов’язкової, написаної задля видавничого плану і задоволення читацько-ринкових потреб.

І наостанок. Героїня мого улюбленого фільму «Великолепный» (пам’ятаєте, з Бельмондо?) пише за книжками героя курсову роботу – не літературознавчу, а соціологічну. «Перейти темряву» теж добре надається до соціально-психологічних досліджень. Антигерой повісті успішно та блискавично закохує в себе сильних і самодостатніх сучасних жінок, і цікаво подивитися, яким чином. Цей чарівний чоловік – аж ніяк не мачо, навпаки, він старомодно ввічливий, розповідає зворушливі історії з дитинства, легко знічується і навіть готовий пустити сльозу… і при цьому витрачає на жінку грубі гроші. Оце і є втілений чоловічий ідеал нашої псевдоемансипованої доби. Діагноз Ірен Роздобудько несподіваний, але напрочуд точний.

Дівчата, коли вам пощастить зустріти цей ідеал, будьте обережніші!

This account has disabled anonymous posting.
If you don't have an account you can create one now.
HTML doesn't work in the subject.
More info about formatting

March 2017

S M T W T F S
   1 234
56789 1011
12131415 161718
19 202122232425
262728293031 

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Mar. 20th, 2026 12:54 pm
Powered by Dreamwidth Studios