Рассказываю львовянам про Крым
Mar. 15th, 2014 09:55 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
yusta_yaИнтервью в газете "Високий замок", вышло на бумаге:
ЯНА ДУБИНЯНСЬКА: «ВІД ТОГО, ЩО МОЯ ЗЕМЛЯ ОКУПОВАНА, ВОНА НЕ ПЕРЕСТАЄ БУТИ МОЄЮ»
У час тривожних подій на Кримському півострові, фактично окупації цієї території російськими військами, кожен намагається знайти якесь розумне пояснення, тому що відбувається. Або просто заспокоїтися, що не все так погано, як виглядає. Про своє бачення чужоземного військового вторгнення на південь країни, про те, що роз’єднує і об’єднує схід і захід України говоримо з відомою письменницею сценаристом журналістом, уродженкою Феодосії Яною Дубинянською. Вона лауреат особистої премії Бориса Стругацького «Бронзовий равлик» та багатьох інших.
- Яно, ти сама походиш з Криму, але два роки навчалася у Львові на факультеті журналістики. Чому ти вступала саме сюди? Чи співпали твої уявлення про місто Лева з реальністю?
— Дуже просто: провалилася на іспитах у Києві, а у Львові вони були на два тижні пізніше. За ті два тижні вивчила — аж до тестового рівня — історію України, яку до того взагалі практично не вчила, і українську, від якої була звільнена з п’ятого класу. Отак і вступила суто на куражі, але думала, що за ті два тижні збожеволію від дощу.
А уявлень про Львів у мене не було взагалі. Я знала тільки, що є така точка на карті. У Криму ніхто не переймався тим, що десь існує Львів і що він інакший. Ось у Львові я почула багато нового і цікавого про Крим, мене щиро здивували ці міфічні уявлення про нього як про «країну, де на деревах багато диких мавп».
-- Чи використала ти у своїй творчості враження про перебування у Львові?
— У творчості так чи інакше відображається будь-який досвід, і далеко не завжди буквально, частіше це певна метафора, атмосфера. Але в моєму новому романі «Свое время» одна з основних сюжетних ліній саме розгортається у Місті-схожому-на-Львів, де проводиться великий книжковий ярмарок. Коли цей роман побачить світ – на фоні нинішньої політичної ситуації сказати не можу.
-- Ти часто приїжджаєш на Форум видавців. Чи змінилося твоє сприйняття Львова?
— На Форумі я вже не була два роки, оскільки в мене наразі немає українського видавця, отже, і не запрошують. Як ситуація зміниться — одразу приїду, обіцяю. Але Львівський Форум – це окремий космос, на решту просто не стає часу. Хіба що втекти від усіх і посидіти в улюбленій кав’ярні...
-- На твою думку, чи насправді така велика прірва між заходом і сходом нашої країни. Що нас найбільше роз’єднує, а що навпаки єднає?
— Роз’єднують різні больові точки, задавнені травми і страхи. Єднає інтелект і позитивні емоції. Зараз, коли позитиву дуже мало, надія лише на інтелект, на розум. Зрештою, на нього завжди вся надія.
-- Що, на твою думку, зараз відбувається Криму ?
— Дуже сподіваюся, що на момент, коли це інтерв’ю вийде, відповідь втратить актуальність, адже все змінюється чи не щохвилини. Зараз відбувається окупація, це очевидно.
-- Як ти особисто сприйняла вістку про введення російських військ на твою малу батьківщину?
– Я була шокована і відтоді перебуваю у постійній напрузі, майже не сплю. В мене там батьки, земля і дім. Від того, що моя земля окупована, вона не перестає бути моєю, і я туди скоро поїду, тільки не знаю, чи варто за такої нестабільності брати з собою дітей. Хоча кримчани, навпаки, запевняють, що все добре і спокійно, нічого особливого не відбувається. Не впевнена, що вони самі в це вірять, це швидше самозаколисування. Яке, втім, має сенс – бо в Криму зараз і справді дуже багато залежить від спокою.
-- Чи насправді мешканці Криму, у своїй більшості, хочуть воз’єднання з Росією? Як передбачаєш, якими будуть результати референдуму?
— Якщо референдум буде, він покаже не думку кримчан, а соціальний зріз їхніх страхів. Спробуйте зрозуміти: кримчани насправді дуже бояться «бендерівців» і «українізації». Так само, як галичани бояться «русифікації» і «москалів», і не варто робити вигляд, ніби це не так. А страх – це ірраціональна річ, він блокує інтелект. Соціальні фобії треба лікувати, і це процес тривалий, справа щонайменше десятиліть. Але в Україні, і на Сході, і на Заході, кожен політик під кожні вибори грає на мовному питанні, тому фобію ніхто і не намагається лікувати — вона потрібна.
-- На чому ґрунтуюся страхи "насильної українізації ", боязнь "бендерівців" тощо у мешканців Криму? Адже люди з західної України часто приїжджають в Крим на відпочинок і поводять себе цілком толерантно і адекватно.
– Якщо людина, приміром, боїться літати літаками - це не тому, що вона має на то якісь підстави. Коріння фобії не так легко віднайти, цим мають займатися професіонали. Коли людина боїться, вона легко знаходить факти, які підтверджують її страх, і відкидає те, що не вкладається в картину. Я думаю, списувати все на пропаганду – це величезне спрощення. В нас усіх дуже непроста історія, безліч травм, яких ніхто не лікував. Той же Севастополь – місто, яке багато втратило із розвалом Союзу, а Україна не визнавала за ним єдиного, що лишилося – його міфу. А це дуже гарний міф, міф про офіцера в білих рукавичках, і Україна могла б сама ним милуватися. Натомість Крим повністю здали проросійській пропаганді, яка спокійно тисла на його больові точки, передусім на мовну.
-- Чи підтримають мешканці сходу і півдня дії північно-східного сусіда?
— В мене немає даних соціологічних опитувань. Але таких, що підтримують — чимало.
-- У Фейсбуці ти написала, що відкинеш дружбу тих, хто підкидує картузи на знак радості від того, що робить Росія в Україні. Таких друзів у тебе багато? Звідки вони?
— У своїй більшості – росіяни, але є і кримчани, та знов-таки – це стосується конкретних людей. Я написала трохи інакше — що мені більше нема про що з ними говорити. Так буває, коли зникає спільна платформа для розмови, певні дефініції, базові поняття. З людиною, впевненою, що «війна це мир», я більше говорити не можу. Спеціалісти-психологи, думаю, змогли б. А особисто мені дуже хотілося, щоб усе це зникло, як морок, і знову виник спільний ґрунт під ногами. Не знаю, наскільки це можливо.
-- У твоїй книжці "Сад каміння" ти згадуєш про одну війну, яку ведуть лісовики проти окупантів І про те, яка інформаційна блокада довкола цієї війни існує. Особисто мені це нагадало саме окупаційні війни, які веде Російська федерація. Я помиляюся?
— Всі війни такого штибу однакові. Багато несправедливості, багато ненависті, багато замовчування і брехні, а у сухому залишку – величезна людська трагедія. Знов-таки, я дуже сподіваюся, що на момент виходу інтерв’ю ця розмова й надалі стосуватиметься більшою мірою новітньої історії та літератури.
-- Якими, на твою думку, основні помилки нової влади, через які вони відштовхують мешканців сходу і півдня країни.
— Повторюю: це були помилки влади за всі роки існування України. Скасування мовного закону було феєричним ідіотизмом (дехто каже – свідомою діверсією, але я прихильниця принципу Оккама, і версія ідіотизму мене цілком влаштовує), але навіть якби нова влада не робила нових дурниць, шансів на симпатії тих, хто не підтримував Майдан, у неї все одно не було. Це урок на майбутнє. Думаю, до наших політиків надовго дійде, що образ полікультурної і багатомовної України — це лише відображення реальності, а й питання державної безпеки.
Тетяна МЕТИК
ЯНА ДУБИНЯНСЬКА: «ВІД ТОГО, ЩО МОЯ ЗЕМЛЯ ОКУПОВАНА, ВОНА НЕ ПЕРЕСТАЄ БУТИ МОЄЮ»
У час тривожних подій на Кримському півострові, фактично окупації цієї території російськими військами, кожен намагається знайти якесь розумне пояснення, тому що відбувається. Або просто заспокоїтися, що не все так погано, як виглядає. Про своє бачення чужоземного військового вторгнення на південь країни, про те, що роз’єднує і об’єднує схід і захід України говоримо з відомою письменницею сценаристом журналістом, уродженкою Феодосії Яною Дубинянською. Вона лауреат особистої премії Бориса Стругацького «Бронзовий равлик» та багатьох інших.
- Яно, ти сама походиш з Криму, але два роки навчалася у Львові на факультеті журналістики. Чому ти вступала саме сюди? Чи співпали твої уявлення про місто Лева з реальністю?
— Дуже просто: провалилася на іспитах у Києві, а у Львові вони були на два тижні пізніше. За ті два тижні вивчила — аж до тестового рівня — історію України, яку до того взагалі практично не вчила, і українську, від якої була звільнена з п’ятого класу. Отак і вступила суто на куражі, але думала, що за ті два тижні збожеволію від дощу.
А уявлень про Львів у мене не було взагалі. Я знала тільки, що є така точка на карті. У Криму ніхто не переймався тим, що десь існує Львів і що він інакший. Ось у Львові я почула багато нового і цікавого про Крим, мене щиро здивували ці міфічні уявлення про нього як про «країну, де на деревах багато диких мавп».
-- Чи використала ти у своїй творчості враження про перебування у Львові?
— У творчості так чи інакше відображається будь-який досвід, і далеко не завжди буквально, частіше це певна метафора, атмосфера. Але в моєму новому романі «Свое время» одна з основних сюжетних ліній саме розгортається у Місті-схожому-на-Львів, де проводиться великий книжковий ярмарок. Коли цей роман побачить світ – на фоні нинішньої політичної ситуації сказати не можу.
-- Ти часто приїжджаєш на Форум видавців. Чи змінилося твоє сприйняття Львова?
— На Форумі я вже не була два роки, оскільки в мене наразі немає українського видавця, отже, і не запрошують. Як ситуація зміниться — одразу приїду, обіцяю. Але Львівський Форум – це окремий космос, на решту просто не стає часу. Хіба що втекти від усіх і посидіти в улюбленій кав’ярні...
-- На твою думку, чи насправді така велика прірва між заходом і сходом нашої країни. Що нас найбільше роз’єднує, а що навпаки єднає?
— Роз’єднують різні больові точки, задавнені травми і страхи. Єднає інтелект і позитивні емоції. Зараз, коли позитиву дуже мало, надія лише на інтелект, на розум. Зрештою, на нього завжди вся надія.
-- Що, на твою думку, зараз відбувається Криму ?
— Дуже сподіваюся, що на момент, коли це інтерв’ю вийде, відповідь втратить актуальність, адже все змінюється чи не щохвилини. Зараз відбувається окупація, це очевидно.
-- Як ти особисто сприйняла вістку про введення російських військ на твою малу батьківщину?
– Я була шокована і відтоді перебуваю у постійній напрузі, майже не сплю. В мене там батьки, земля і дім. Від того, що моя земля окупована, вона не перестає бути моєю, і я туди скоро поїду, тільки не знаю, чи варто за такої нестабільності брати з собою дітей. Хоча кримчани, навпаки, запевняють, що все добре і спокійно, нічого особливого не відбувається. Не впевнена, що вони самі в це вірять, це швидше самозаколисування. Яке, втім, має сенс – бо в Криму зараз і справді дуже багато залежить від спокою.
-- Чи насправді мешканці Криму, у своїй більшості, хочуть воз’єднання з Росією? Як передбачаєш, якими будуть результати референдуму?
— Якщо референдум буде, він покаже не думку кримчан, а соціальний зріз їхніх страхів. Спробуйте зрозуміти: кримчани насправді дуже бояться «бендерівців» і «українізації». Так само, як галичани бояться «русифікації» і «москалів», і не варто робити вигляд, ніби це не так. А страх – це ірраціональна річ, він блокує інтелект. Соціальні фобії треба лікувати, і це процес тривалий, справа щонайменше десятиліть. Але в Україні, і на Сході, і на Заході, кожен політик під кожні вибори грає на мовному питанні, тому фобію ніхто і не намагається лікувати — вона потрібна.
-- На чому ґрунтуюся страхи "насильної українізації ", боязнь "бендерівців" тощо у мешканців Криму? Адже люди з західної України часто приїжджають в Крим на відпочинок і поводять себе цілком толерантно і адекватно.
– Якщо людина, приміром, боїться літати літаками - це не тому, що вона має на то якісь підстави. Коріння фобії не так легко віднайти, цим мають займатися професіонали. Коли людина боїться, вона легко знаходить факти, які підтверджують її страх, і відкидає те, що не вкладається в картину. Я думаю, списувати все на пропаганду – це величезне спрощення. В нас усіх дуже непроста історія, безліч травм, яких ніхто не лікував. Той же Севастополь – місто, яке багато втратило із розвалом Союзу, а Україна не визнавала за ним єдиного, що лишилося – його міфу. А це дуже гарний міф, міф про офіцера в білих рукавичках, і Україна могла б сама ним милуватися. Натомість Крим повністю здали проросійській пропаганді, яка спокійно тисла на його больові точки, передусім на мовну.
-- Чи підтримають мешканці сходу і півдня дії північно-східного сусіда?
— В мене немає даних соціологічних опитувань. Але таких, що підтримують — чимало.
-- У Фейсбуці ти написала, що відкинеш дружбу тих, хто підкидує картузи на знак радості від того, що робить Росія в Україні. Таких друзів у тебе багато? Звідки вони?
— У своїй більшості – росіяни, але є і кримчани, та знов-таки – це стосується конкретних людей. Я написала трохи інакше — що мені більше нема про що з ними говорити. Так буває, коли зникає спільна платформа для розмови, певні дефініції, базові поняття. З людиною, впевненою, що «війна це мир», я більше говорити не можу. Спеціалісти-психологи, думаю, змогли б. А особисто мені дуже хотілося, щоб усе це зникло, як морок, і знову виник спільний ґрунт під ногами. Не знаю, наскільки це можливо.
-- У твоїй книжці "Сад каміння" ти згадуєш про одну війну, яку ведуть лісовики проти окупантів І про те, яка інформаційна блокада довкола цієї війни існує. Особисто мені це нагадало саме окупаційні війни, які веде Російська федерація. Я помиляюся?
— Всі війни такого штибу однакові. Багато несправедливості, багато ненависті, багато замовчування і брехні, а у сухому залишку – величезна людська трагедія. Знов-таки, я дуже сподіваюся, що на момент виходу інтерв’ю ця розмова й надалі стосуватиметься більшою мірою новітньої історії та літератури.
-- Якими, на твою думку, основні помилки нової влади, через які вони відштовхують мешканців сходу і півдня країни.
— Повторюю: це були помилки влади за всі роки існування України. Скасування мовного закону було феєричним ідіотизмом (дехто каже – свідомою діверсією, але я прихильниця принципу Оккама, і версія ідіотизму мене цілком влаштовує), але навіть якби нова влада не робила нових дурниць, шансів на симпатії тих, хто не підтримував Майдан, у неї все одно не було. Це урок на майбутнє. Думаю, до наших політиків надовго дійде, що образ полікультурної і багатомовної України — це лише відображення реальності, а й питання державної безпеки.
Тетяна МЕТИК
