Про новый украинский бестселлер
Nov. 28th, 2012 09:30 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
yusta_yaФейсбук от этой рецензии колбасит, да и на самом Литакценте комменты жгут. Но вы, дорогие обитатели ЖЖ, не прокомментируете ни разу, я ж вас знаю. Но все равно, пусть будет.
КАВА, ЦЕРКВА, МЕРЧАНДАЙЗИНГ
Потребую швидкої допомоги. Порадьте-но мені терміново, що би таке почитати криваве і брутальне, з матюччям і брудом, неприродним сексом і наркотиками, і бійками, і вбивствами, і щоб кровіщщі, кровіщщі!..
Жартую, звісно. Але якби вам довелося з’їсти десь кілограм навіть не шоколаду, а чогось однозначно й непереможно солодкого, на кшталт зефіру – вам теж закортіло б гірчиці, перцю і хрону, і можна без хліба.
Проти зефіру я, до речі, нічого не маю. Як і проти книжки Надійки Гербіш «Теплі історії до кави», яка на момент написання цієї рецензії перебуває в топі продажів книгарні «Є». Власне, моя мета – дослідити: як і чому?
Про Надійку Гербіш я раніше нічого не знала й не чула (взагалі-то вона блогерка-тисячниця в ЖЖ і в нас чимало спільних френдів, але якось не перетнулися). Це дало рідкісну для українського літературного критика можливість мати справу з текстами і лише з ними – гріх не скористатися.
Отже, «Теплі історії до кави», 162 сторінки суцільного позитиву коричневим шрифтом, приємним для очей. Історії – це сильно сказано, бо лише близько третини творів мають якийсь натяк на сюжет, більшість – просто статичні замальовки. «Бабусин чай з липового цвіту», «Дощове мате», «Кава від Карлсона», «Лате з ароматом блюзу», «Рістреттове божевілля», «Цукор до кави» – в меню представлені майже всі гарячі напої, хоча є й нейтрально-загальніші назви: «Зимове плетиво», «Невідправлений лист» чи «Хатинка на краю вулиці».
Це навіть не жіноча, а суто дівоча проза. Героїні – Мар’яни, Андріани, Олесі, Юстини, Марти, Терези, Лани, Віри, Софії, Зоряни тощо – іноді подорожують, зустрічаються з подругами, задивляються на вродливих незнайомців, а найчастіше печуть смаколики, загортаються у теплі пледи, п’ють каву-чай-лате-мате, пестять котиків та розмірковують про життя й кохання.
Серед героїнь відчутно превалює типаж «закоханої дружини», котра створює коханому чоловікові домашній затишок, готує сніданки, зустрічає з вечерею після роботи (хоча й сама переважно працює), гарно сервирує стіл, підтримує ніжну розмову та варить каву. Або ж він варить каву їй – то вже апофеоз тихого родинного щастя. Зрештою, всі героїні Надійки Гербіш або щасливо одружені, або незаміжні; коли одна з них у розпачі називає себе коханкою, вона має на увазі лише чоловікове захоплення роботою («Рістреттове божевілля»). До речі, тільки в цій новелі авторка дозволяє собі цнотливий натяк на подружній секс; решта сімейних пар у неї насолоджуються невиннішими задоволеннями.
У найскладніших за фабулою творах збірки героїні доводиться робити непростий життєвий вибір між роботою у столиці чи на периферії («Упіймати зірку за хвоста») чи відмовлятися від подорожі через надію на вагітність («Пелюстковий сніг»). У найтрагічніших – вона втрачає роботу («Вчителька малювання»), потерпає від нещасливого кохання («Нью-йоркська осінь»), залишається сама на Різдво («Різдвяні листи») чи навіть ледь не втрачає в автокатастрофі чоловіка і гроші («Ураган «Катріна»»). Але не переймайтеся, все те минеться. Все буде добре. В більшості ж замальовок усе добре від початку й до кінця, без жодних рухів і змін.
Стилістика текстів теж суто дівоча, із надміром прикметників та прислівників: «гарячий запашний напій тоненькою цівочкою заструменів у посудини»; «теплі ковдроподушкові обійми такі спокусливі»; «було якось насправді відчутно страшно» тощо. Авторка по-школярському називає героїню (по черзі з іменем) «дівчина» чи «жінка», подекуди присутні тавтології, «яки» і «щоки», іноді невиправдані лапки, а також багатозначні, з великої літери, Ніщо, Щось та, ясна річ, Він – традиційні дівочі хвороби стилю, загалом вправного і грамотного.
Надійка уважна до деталей, особливо гардеробних та кулінарних. «Дівчина хутенько скинула халат, надягла теплий плетений светрик і теплі штани, закутала горло шарфом, накинула дощовик, узула кольорові гумачки й зникла за дверима» («Дощова зустріч»); «жінка йшла до хати, виносила з кухні зварені яйця, золотисті підсмажені тости, нарізану кружальцями ковбасу, домашній сир у великій глиняній мисці, масло й абрикосове повидло» («Пелюстковий сніг»; там героїня ще багато чого винесе до кінця абзацу, але цитувати вже несила).
При цьому, скажімо, про соціальний статус чи заняття героїнь та їхніх чоловіків читач не знає майже нічого (винятки – тематичні оповідання: «Матушка» про молоду дружину священика чи «Учителька малювання». Хоча й тут цей момент подано суто орнаментально: «Олеся була чудовим педагогом і безмежно любила свою роботу. Проте була бідною і мала обмаль одягу, а такого в провінційній школі не пробачали»). З жодної з новел ми не дізнаємося навіть про колір очей героїні; що ж до внутрішнього світу (правильно, це ж набагато важливіше за місце роботи або очі!), то він в усіх Олесь, Март і Андріан абсолютно ідентичний: сповнений кохання, ніжності, любові до ближнього та непереборного оптимізму.
До речі, найцікавіша новела у збірці – «Ритуал» – написана з чоловічого погляду (це не єдина спроба, але друга, «Невідправлений лист», про закоханого хлопця-продавця кави, геть непереконлива). Версія реальності від чоловіка, який навчився варити дружині каву, аби вона лише мовчала вранці («інколи хвалила, інколи мурчала, як удоволена кицька, але головне – не ставила своїх безглуздих питань»), в той час, як дружина, нічого не підозрюючи, «смакувала його коханням щоранку», – нарешті ставить під сумнів міцність та щирість світу всепереможного щастя, створеного Надійкою Гербіш. Але, маю підозру, це вийшло в молодої письменниці несвідомо.
Час окреслити магістральну ідею книжки (боюся, я б не втрималася од великих літер: Родинні Цінності, Кохання, Затишок, Бог тощо), але авторка піддалася спокусі пококетувати з читачем, виклавши заодно свій авторський маніфест відкритим текстом. Героїня замальовки «Пікнік у передвесняний день» (безіменна – до речі, оповідь від першої особи вдається Надійці краще, ніж від третьої) читає книжку: «там пишуть про простих людей, які, незважаючи ні на що, облаштовують собі красиве й щасливе життя (…) узагалі, там стільки дрібних рецептів простого і тим справжнішого щастя, що їх можна вибирати по намистині й писати підручник з радості. Й домагатися, щоби по ньому неодмінно викладали в усіх школах – і обов’язково затяті оптимісти». Що ж то за книжку читає героїня?!..
Тут можна було би поставити крапку. Звісно, після фінального абзацу про те, як скучили наші читачі за позитивом, оптимізмом і простими рецептами щастя в сучасній українській літературі, яка останнім часом тільки й пропонує секс, наркотики, насильство, матюччя і «кровіщщу». Ясна річ, у цьому напрямі справді варто шукати коріння успіху «Теплих історій». Але тільки цього явно недостатньо – принаймні, моєму внутрішньому Станіславському.
Надійку Гербіш уже називають винятком та феноменом: мовляв, нічого подібного в нашій літературі ще не було. Ви просто не знаєте, де шукати. Величезна кількість отаких наївних дівочих творів надходить на юнацькі літературні конкурси різного рівня, іноді друкується в регіональних ЗМІ або в антологіях за підсумками конкурсів. Потім ці наївні, позитивні та закохані дівчата з літератури зникають – заміж виходять, чи що? А коли залишаються, то змінюються настільки, що починають соромитися отих ранніх спроб.
І тепер мені доводиться робити те, чого критикам у нас не пробачають: ретельніше придивитися до особистості авторки і навіть більшою мірою – до видавництва.
Надійка Гербіш, у ЖЖ та на фейсбуку hudozhnytsya, виявилася значно цікавішою за її тексти. У свої юні роки (1987 р.н.) вона встигла не лише вийти заміж і поселитися в затишному будиночку з видом на Збаразький замок, а й попрацювати вчителькою і телеведучою, синхронною перекладачкою і журналісткою, перекласти мемуари Буша, написати програму мотиваційних семінарів для підлітків, об’їхати півсвіту, а ще вона – фотограф і редактор у кількох видавництвах, зокрема – головна редакторка українських проектів у «Брайт Стар Паблішинг», де й вийшла її книжка.
До речі, ви раніше чули про це видавництво? Я – ні. «Брайт Стар Паблішинг», як можна дізнатися з їхнього сайту та сторінки на фейсбуці, позиціонує себе як християнське видавництво. Серед його авторів відомі у відповідних колах церковні діячі (приміром, Сандей Аделаджа), серед новинок – згадані мемуари Буша та біографія Стіва Джобса. І тепер-от Надійка Гербіш. До речі, прихожанка й активна діячка євангелістської церкви «Осанна», про це теж можна прочитати на її блозі. А «Теплі історії до кави» вже здобули приз «Християнська книжка року» в Будапешті. Ви чули раніше про цю відзнаку? Я – ні.
Не продовжуватиму, бо ризикую впасти в нетолерантність та образити чиїсь релігійні почуття. Одне я знаю точно: отакі церковні громади створюють навколо себе окремий світ, про механізми існування якого я не маю зеленого поняття. Церква – дозволю собі кілька великих літер – це завжди Структура. І Ресурс. Саме цієї структури й цього ресурсу не вистачає більшості наших видавців, аби спробувати повторити успіх авторського проекту «Надійка Гербіш».
На своєму блозі письменниця розповідає, як роздавала мейлом інтерв’ю ще до виходу книжки, а в день, коли «Теплі історії» побачили світ, до її домівки у тернопольській області приїздила знімальна група з «1+1». Це не розголос навколо книжки (розголосом прошу вважати оцю рецензію, за яку меня заплатять стандартний літакцентівський гонорар), це називається «інформаційна підтримка», зроблена вчасно і грамотно, чого в нас не вміє майже ніхто. А потім – численні презентації, пріоритетні викладки в книгарнях (принаймні у мережі «Є», де книжка і очолює рейтинг продажів): промо-кампанія «Теплих історій» влаштована на рівні, який можуть собі дозволити одиниці з наших видавців. І, боюся, жоден не ризикне вкластися таким чином у письменника-початківця.
А щодо оптимізму і щастя… Так, цей товар справді має неабиякий попит. На нашому мистецькому ринку існує абсолютний аналог Надійці Гербіш: це художниця (милий збіг з Надійчиним ніком) Євгенія Гапчинська – «постачальник щастя», як звучить її рекламний слоган. Якщо ви раптом досі не бачили її картин, вийдіть до будь-якої сувенірної ятки у довільній точці України – тепер вони є і на магнітиках для холодильника! Щастя всім, і ніхто не піде ображений… але, ясна річ, не задаром.
А Надійка Гербіш, за її зізнанням, саме зараз у стислі терміни готує нову книжку – «Шоколадні історії». Бо ж треба встигнути до сезону різдвяних подарунків.
И заодно, забыла выставить - интервью с очень классным дядькой:
РОНІ ОРЕН: ДІТИ БІЛЬШЕ ПОВ'ЯЗАНІ З ТЕПЕРІШНІМ ЧАСОМ, НІЖ ДОРОСЛІ
Роні Орен – аніматор. Будемо дотримуватися світової термінології, хоча ми-то звикли з дитинства, що анімаційні фільми, людською мовою мультики, роблять мультиплікатори; а оті аніматори в наших нових реаліях розважають юних гостей на дитячих святах. До речі, це в Роні теж, думаю, непогано б вийшло. Коли він звертається до дітей, випромінюючи дружність і харизму, навіть найменші з них починають розуміти англійську і з захватом ліплять із пластиліну balls, hot-dogs та pancakes: з цих трьох основних форм, за методом Роні Орена, можна зробити будь-що і будь-кого. Це легко. Це дуже легко і дуже весело.
Взагалі-то Роні Орен серйозний митець і викладач. Він лауреат кількох фахових міжнародних премій, довгий час очолював відділ анімації в Академії Мистецтв та дизайну «Бецалель» у Єрусалимі. Він є автором (продюсер, режисер, сценарист і аніматор в одній особі) понад 500 короткометражних фільмів та телесеріалів з пластиліну, які демонструвалися на BBC, Disney Channel та інших найбільших телеканалах світу більш ніж у 80 країнах. Не знаю, чи пораховано тут Україну; власне, деякі стрічки і майстер-класи Роні Орена можна переглянути на його сайті.
Серія книжок Роні Орена «Секрети пластиліну» з покроковими інструкціями для дітей користується приголомшливим успіхом у світі. Тепер вони є й українською (видавець – «Махаон-Україна»). Дикі і свійські тварини, птахи, риби, динозаври – всі вони робляться з отих найпростіших м’ячиків, сосисок і млинців. Та в будь-якому разі кожна фігурка, виліплена дитиною, матиме свою неповторну особистість, стверджує Роні Орен. І діти з ним згодні.
– Роні, щойно я бачила, як Ви легко встановлюєте контакт із дітьми, незважаючи на мовний бар’єр. Як вам це вдається, в чому секрет?
– Насамперед, мені то цікаво. Мені цікава їхня реакція, я хочу їх побачити, хочу мати відгук, і тому я дуже уважно за ними спостерігаю. Це взагалі специфіка праці аніматора: він дуже уважно спостерігає за світом, він дивиться на людей, звертає увагу на їхню міміку, жести, мову тіла. Аніматор – дуже спостережлива людина, професійно спостережлива. Але мені цікаво не лише як професіоналу, а й суто по-людськи, чи діти мене розуміють, як вони розуміють, чи є між нами контакт? – і тому я звертаю увагу буквально на все.
– А чи діти в різних країнах однаково вас сприймають? Чи є якісь національні розбіжності?
– Здебільшого діти реагують однаково: вони дружелюбні, зацікавлені у співпраці, дуже хочуть навчитися, вони щасливі, щирі, безпосередні, – але, звичайно, свої нюанси є. В Ізраїлі, наприклад, діти, якщо можна так сказати, трохи дикіші, ніж тут, в Україні, з ними важче утримувати дисципліну. Є невеликі розбіжності залежно від культури, але здебільшого головна особливість дитячої аудиторії – вони завжди дружні й завжди раді гратися.
– На вашому сайті я прочитала, що ваша аудиторія – «від 6 до 86 років»…
– Тепер навіть більше: від 6 до 96!
– У нас в Україні є видавництво, яке пішло ще далі – від 2 до 102.
– Це навіть краще! (Сміється.) Але насправді річ у тім, що я проводив кілька майстер-класів із дуже старими людьми у будинках престарілих. Коли вони починають працювати з пластиліном, у них з’являється усмішка на устах, їм це цікаво, вони реально повертаються у дитинство. Вони справді були дуже щасливі знову ліпити з пластиліну, як діти.
– Щоб зробити ліплення з пластиліну справою свого життя, треба, мабуть, залишитися всередині дитиною. Так?
– Так, я насправді почуваюся великою дитиною, і мені це подобається. Тому що діти більше пов’язані з теперішнім часом, ніж дорослі, вони більш щирі, більш відверті, більш зацікавлені у грі. Я хотів би залишатися дитиною на все життя.
– Чи вас самого хтось учив ліпити з пластиліну?
– Коли я був молодим, в Ізраїлі не було можливості навчитися цьому в інституті, і фактично свій метод я мусив винаходити сам. Я починав кар’єру з мальованої анімації. Перша телевізійна програма, яку я робив щотижня, була така: мені давали для анімації пісню або музичний фрагмент і казали: під цю музику роби, що захочеш. Щотижня я намагався спробувати нову техніку. Одного разу мені дали пісеньку про двох жабок, які граються з геометричними фігурами. Я вирішив зробити під цю музику пластилінову анімацію. І з тієї хвилини, як я розпочав працювати з пластиліном, я зрозумів, що це моє. З цим матеріалом було дуже легко працювати. Все, що я хотів, виникало миттєво, за кілька секунд. Коли ти працюєш з пластиліном, можна імпровізувати, щоразу знаходити нові й нові речі перед камерою, діяти інтуїтивно. У мальованій анімації дуже важко, майже неможливо імпровізувати перед камерою. Мальована анімація потребує довгого періоду препродакшну, треба ретельно відпрацювати всі деталі зображення – і потім уже нічого не можна змінити.
– Коли ви починали, ще не було комп’ютерів, усе в анімації робилося вручну. Як робиться сучасний анімаційний фільм із пластиліну? Який відсоток ручної роботи і який – комп’ютера?
– У моїй пластиліновій анімації комп’ютер – це тільки камера. Я не маніпулюю персонажами за його допомогою. Та оскільки я більше не працюю з кінокамерою і плівкою, лише з комп’ютером, це забирає в мене набагато більше часу – зараз я поясню, чому. Коли я знімав кадр за кадром на кінокамеру, я не міг побачити кінцевого результату, аж доки плівка не поверталася до мене з лабораторії. Якщо там були помилки або не зовсім те, що я хотів, я дізнавався про це лише через два місяці й уже нічого не міг вдіяти. Казав собі: ну добре, хай буде. А тепер за допомогою комп’ютера результат я бачу миттєво. Я перфекціоніст, я можу безкінечно щось виправляти, робити трохи інакше – у мене є тепер така можливість. Подивився – не так; знову відзняв, подивився – не так… і доки результат мене не влаштує. Це забирає багато часу! Але ж і результат, звичайно, набагато кращий.
– Ви знімаєте фільми для дітей і дорослих, робите рекламні ролики з пластиліну, пишете книжки, проводите майстер-класи. Наскільки ви по-різному ставитеся до різновидів вашої роботи? Чи є розмежування: оце комерція, а це – для душі?
– Звичайно, є помітна відмінність. Найбільше я люблю працювати для дітей. Тут я все роблю сам: це мої знахідки, мої ідеї, мої сценарії. У рекламі я мушу насамперед продати продукт, скажімо, морозиво або послуги зі зв’язку. Звичайно, на комерційних проектах я маю набагато більше грошей, але це, як то кажуть, «не моя чашка чаю», і я намагаюся займатися цим якомога менше.
– Чи в сучасному Ізраїлі популярні анімаційні фільми ручної роботи, наприклад, пластилінові, – чи глядачі віддають перевагу 3-D?
– Як і всюди, популярність фільмів пов’язана не стільки з технікою, скільки зі змістом. Якщо при слабкому змісті анімаційний фільм зроблено в блискучій техніці, люди все одно не віддадуть йому перевагу. Звісно, якщо говорити про кабельне телебачення, там полюбляють фільми, зроблені за допомогою флеш-анімації, оскільки це значно дешевше. Більш освічена аудиторія віддає перевагу фільмам з гарною ідеєю, гарним сюжетом, і вже на останок – із гарною технікою.
– У нас багато говорять про те, що діти воліють дивитися телевізор, гратися на комп’ютері – і не читають книжок. Чи в Ізраїлі аналогічна ситуація? Що, на вашу думку, з цим робити?
– В Ізраїлі абсолютно та ж проблема! Візуальні медіа сильніші, міцніші, потужніші, вони затягують дітей, і наші діти також не надто люблять читати. Єдиний виняток був, коли з’явився «Гаррі Поттер», який повернув дітей до читання. І нам доводиться зараз винаходити оці «пластилінові» книги, щоб змусити дітей і зацікавитися книгою, і робити щось власноруч. Ми пропонуємо їм книжки серії «Секрети пластиліну», і дітям цікаво, вони із задоволенням ліплять. Не так, щоб півгодини погралися і кинули, бо їм нудно – вони працюють тижнями, всю кімнату прикрашають, заставляють всі підвіконня фігурками з пластиліну! Спочатку роблять їх по книжці, по інструкції, а потім створюють нових, власних персонажів. Опісля ж починають вигадувати історії з цими персонажами, створюють свої світи…
В Ізраїлі «Секрети пластиліну» використовують для роботи з дітьми, які мають проблеми з концентрацією, і за допомогою цих книжок досягають гарних результатів. А особливо важлива ділянка роботи – аутичні діти. Вони працюють годинами, дуже сильно концентруються, і в них виходять надзвичайні речі. Спочатку в мене не було такої мети, але справді, ці книжки допомагають працювати з дітьми з особливими потребами. Минулого року мене запросили на конференцію до медичного університету, де я давав семінар для дитячих арт-терапевтів. Цей метод був випробуваний і мав великий успіх.
– І наостанок: що ви можете порадити батькам, які не купують дитині пластилін, бо потім його треба відшкрябати від килимів і меблів?
– (Сміється.) По-перше, працюйте на столі, а не на килимі або серванті. А по-друге, працюйте разом із дітьми! Коли ви, батьки, включені в процес, він відбуватиметься і веселіше, і в потрібних місцях.
КАВА, ЦЕРКВА, МЕРЧАНДАЙЗИНГ
Потребую швидкої допомоги. Порадьте-но мені терміново, що би таке почитати криваве і брутальне, з матюччям і брудом, неприродним сексом і наркотиками, і бійками, і вбивствами, і щоб кровіщщі, кровіщщі!..Жартую, звісно. Але якби вам довелося з’їсти десь кілограм навіть не шоколаду, а чогось однозначно й непереможно солодкого, на кшталт зефіру – вам теж закортіло б гірчиці, перцю і хрону, і можна без хліба.
Проти зефіру я, до речі, нічого не маю. Як і проти книжки Надійки Гербіш «Теплі історії до кави», яка на момент написання цієї рецензії перебуває в топі продажів книгарні «Є». Власне, моя мета – дослідити: як і чому?
Про Надійку Гербіш я раніше нічого не знала й не чула (взагалі-то вона блогерка-тисячниця в ЖЖ і в нас чимало спільних френдів, але якось не перетнулися). Це дало рідкісну для українського літературного критика можливість мати справу з текстами і лише з ними – гріх не скористатися.
Отже, «Теплі історії до кави», 162 сторінки суцільного позитиву коричневим шрифтом, приємним для очей. Історії – це сильно сказано, бо лише близько третини творів мають якийсь натяк на сюжет, більшість – просто статичні замальовки. «Бабусин чай з липового цвіту», «Дощове мате», «Кава від Карлсона», «Лате з ароматом блюзу», «Рістреттове божевілля», «Цукор до кави» – в меню представлені майже всі гарячі напої, хоча є й нейтрально-загальніші назви: «Зимове плетиво», «Невідправлений лист» чи «Хатинка на краю вулиці».
Це навіть не жіноча, а суто дівоча проза. Героїні – Мар’яни, Андріани, Олесі, Юстини, Марти, Терези, Лани, Віри, Софії, Зоряни тощо – іноді подорожують, зустрічаються з подругами, задивляються на вродливих незнайомців, а найчастіше печуть смаколики, загортаються у теплі пледи, п’ють каву-чай-лате-мате, пестять котиків та розмірковують про життя й кохання.
Серед героїнь відчутно превалює типаж «закоханої дружини», котра створює коханому чоловікові домашній затишок, готує сніданки, зустрічає з вечерею після роботи (хоча й сама переважно працює), гарно сервирує стіл, підтримує ніжну розмову та варить каву. Або ж він варить каву їй – то вже апофеоз тихого родинного щастя. Зрештою, всі героїні Надійки Гербіш або щасливо одружені, або незаміжні; коли одна з них у розпачі називає себе коханкою, вона має на увазі лише чоловікове захоплення роботою («Рістреттове божевілля»). До речі, тільки в цій новелі авторка дозволяє собі цнотливий натяк на подружній секс; решта сімейних пар у неї насолоджуються невиннішими задоволеннями.
У найскладніших за фабулою творах збірки героїні доводиться робити непростий життєвий вибір між роботою у столиці чи на периферії («Упіймати зірку за хвоста») чи відмовлятися від подорожі через надію на вагітність («Пелюстковий сніг»). У найтрагічніших – вона втрачає роботу («Вчителька малювання»), потерпає від нещасливого кохання («Нью-йоркська осінь»), залишається сама на Різдво («Різдвяні листи») чи навіть ледь не втрачає в автокатастрофі чоловіка і гроші («Ураган «Катріна»»). Але не переймайтеся, все те минеться. Все буде добре. В більшості ж замальовок усе добре від початку й до кінця, без жодних рухів і змін.
Стилістика текстів теж суто дівоча, із надміром прикметників та прислівників: «гарячий запашний напій тоненькою цівочкою заструменів у посудини»; «теплі ковдроподушкові обійми такі спокусливі»; «було якось насправді відчутно страшно» тощо. Авторка по-школярському називає героїню (по черзі з іменем) «дівчина» чи «жінка», подекуди присутні тавтології, «яки» і «щоки», іноді невиправдані лапки, а також багатозначні, з великої літери, Ніщо, Щось та, ясна річ, Він – традиційні дівочі хвороби стилю, загалом вправного і грамотного.
Надійка уважна до деталей, особливо гардеробних та кулінарних. «Дівчина хутенько скинула халат, надягла теплий плетений светрик і теплі штани, закутала горло шарфом, накинула дощовик, узула кольорові гумачки й зникла за дверима» («Дощова зустріч»); «жінка йшла до хати, виносила з кухні зварені яйця, золотисті підсмажені тости, нарізану кружальцями ковбасу, домашній сир у великій глиняній мисці, масло й абрикосове повидло» («Пелюстковий сніг»; там героїня ще багато чого винесе до кінця абзацу, але цитувати вже несила).
При цьому, скажімо, про соціальний статус чи заняття героїнь та їхніх чоловіків читач не знає майже нічого (винятки – тематичні оповідання: «Матушка» про молоду дружину священика чи «Учителька малювання». Хоча й тут цей момент подано суто орнаментально: «Олеся була чудовим педагогом і безмежно любила свою роботу. Проте була бідною і мала обмаль одягу, а такого в провінційній школі не пробачали»). З жодної з новел ми не дізнаємося навіть про колір очей героїні; що ж до внутрішнього світу (правильно, це ж набагато важливіше за місце роботи або очі!), то він в усіх Олесь, Март і Андріан абсолютно ідентичний: сповнений кохання, ніжності, любові до ближнього та непереборного оптимізму.
До речі, найцікавіша новела у збірці – «Ритуал» – написана з чоловічого погляду (це не єдина спроба, але друга, «Невідправлений лист», про закоханого хлопця-продавця кави, геть непереконлива). Версія реальності від чоловіка, який навчився варити дружині каву, аби вона лише мовчала вранці («інколи хвалила, інколи мурчала, як удоволена кицька, але головне – не ставила своїх безглуздих питань»), в той час, як дружина, нічого не підозрюючи, «смакувала його коханням щоранку», – нарешті ставить під сумнів міцність та щирість світу всепереможного щастя, створеного Надійкою Гербіш. Але, маю підозру, це вийшло в молодої письменниці несвідомо.
Час окреслити магістральну ідею книжки (боюся, я б не втрималася од великих літер: Родинні Цінності, Кохання, Затишок, Бог тощо), але авторка піддалася спокусі пококетувати з читачем, виклавши заодно свій авторський маніфест відкритим текстом. Героїня замальовки «Пікнік у передвесняний день» (безіменна – до речі, оповідь від першої особи вдається Надійці краще, ніж від третьої) читає книжку: «там пишуть про простих людей, які, незважаючи ні на що, облаштовують собі красиве й щасливе життя (…) узагалі, там стільки дрібних рецептів простого і тим справжнішого щастя, що їх можна вибирати по намистині й писати підручник з радості. Й домагатися, щоби по ньому неодмінно викладали в усіх школах – і обов’язково затяті оптимісти». Що ж то за книжку читає героїня?!..
Тут можна було би поставити крапку. Звісно, після фінального абзацу про те, як скучили наші читачі за позитивом, оптимізмом і простими рецептами щастя в сучасній українській літературі, яка останнім часом тільки й пропонує секс, наркотики, насильство, матюччя і «кровіщщу». Ясна річ, у цьому напрямі справді варто шукати коріння успіху «Теплих історій». Але тільки цього явно недостатньо – принаймні, моєму внутрішньому Станіславському.
Надійку Гербіш уже називають винятком та феноменом: мовляв, нічого подібного в нашій літературі ще не було. Ви просто не знаєте, де шукати. Величезна кількість отаких наївних дівочих творів надходить на юнацькі літературні конкурси різного рівня, іноді друкується в регіональних ЗМІ або в антологіях за підсумками конкурсів. Потім ці наївні, позитивні та закохані дівчата з літератури зникають – заміж виходять, чи що? А коли залишаються, то змінюються настільки, що починають соромитися отих ранніх спроб.
І тепер мені доводиться робити те, чого критикам у нас не пробачають: ретельніше придивитися до особистості авторки і навіть більшою мірою – до видавництва.
Надійка Гербіш, у ЖЖ та на фейсбуку hudozhnytsya, виявилася значно цікавішою за її тексти. У свої юні роки (1987 р.н.) вона встигла не лише вийти заміж і поселитися в затишному будиночку з видом на Збаразький замок, а й попрацювати вчителькою і телеведучою, синхронною перекладачкою і журналісткою, перекласти мемуари Буша, написати програму мотиваційних семінарів для підлітків, об’їхати півсвіту, а ще вона – фотограф і редактор у кількох видавництвах, зокрема – головна редакторка українських проектів у «Брайт Стар Паблішинг», де й вийшла її книжка.
До речі, ви раніше чули про це видавництво? Я – ні. «Брайт Стар Паблішинг», як можна дізнатися з їхнього сайту та сторінки на фейсбуці, позиціонує себе як християнське видавництво. Серед його авторів відомі у відповідних колах церковні діячі (приміром, Сандей Аделаджа), серед новинок – згадані мемуари Буша та біографія Стіва Джобса. І тепер-от Надійка Гербіш. До речі, прихожанка й активна діячка євангелістської церкви «Осанна», про це теж можна прочитати на її блозі. А «Теплі історії до кави» вже здобули приз «Християнська книжка року» в Будапешті. Ви чули раніше про цю відзнаку? Я – ні.
Не продовжуватиму, бо ризикую впасти в нетолерантність та образити чиїсь релігійні почуття. Одне я знаю точно: отакі церковні громади створюють навколо себе окремий світ, про механізми існування якого я не маю зеленого поняття. Церква – дозволю собі кілька великих літер – це завжди Структура. І Ресурс. Саме цієї структури й цього ресурсу не вистачає більшості наших видавців, аби спробувати повторити успіх авторського проекту «Надійка Гербіш».
На своєму блозі письменниця розповідає, як роздавала мейлом інтерв’ю ще до виходу книжки, а в день, коли «Теплі історії» побачили світ, до її домівки у тернопольській області приїздила знімальна група з «1+1». Це не розголос навколо книжки (розголосом прошу вважати оцю рецензію, за яку меня заплатять стандартний літакцентівський гонорар), це називається «інформаційна підтримка», зроблена вчасно і грамотно, чого в нас не вміє майже ніхто. А потім – численні презентації, пріоритетні викладки в книгарнях (принаймні у мережі «Є», де книжка і очолює рейтинг продажів): промо-кампанія «Теплих історій» влаштована на рівні, який можуть собі дозволити одиниці з наших видавців. І, боюся, жоден не ризикне вкластися таким чином у письменника-початківця.
А щодо оптимізму і щастя… Так, цей товар справді має неабиякий попит. На нашому мистецькому ринку існує абсолютний аналог Надійці Гербіш: це художниця (милий збіг з Надійчиним ніком) Євгенія Гапчинська – «постачальник щастя», як звучить її рекламний слоган. Якщо ви раптом досі не бачили її картин, вийдіть до будь-якої сувенірної ятки у довільній точці України – тепер вони є і на магнітиках для холодильника! Щастя всім, і ніхто не піде ображений… але, ясна річ, не задаром.
А Надійка Гербіш, за її зізнанням, саме зараз у стислі терміни готує нову книжку – «Шоколадні історії». Бо ж треба встигнути до сезону різдвяних подарунків.
И заодно, забыла выставить - интервью с очень классным дядькой:
РОНІ ОРЕН: ДІТИ БІЛЬШЕ ПОВ'ЯЗАНІ З ТЕПЕРІШНІМ ЧАСОМ, НІЖ ДОРОСЛІ
Роні Орен – аніматор. Будемо дотримуватися світової термінології, хоча ми-то звикли з дитинства, що анімаційні фільми, людською мовою мультики, роблять мультиплікатори; а оті аніматори в наших нових реаліях розважають юних гостей на дитячих святах. До речі, це в Роні теж, думаю, непогано б вийшло. Коли він звертається до дітей, випромінюючи дружність і харизму, навіть найменші з них починають розуміти англійську і з захватом ліплять із пластиліну balls, hot-dogs та pancakes: з цих трьох основних форм, за методом Роні Орена, можна зробити будь-що і будь-кого. Це легко. Це дуже легко і дуже весело.Взагалі-то Роні Орен серйозний митець і викладач. Він лауреат кількох фахових міжнародних премій, довгий час очолював відділ анімації в Академії Мистецтв та дизайну «Бецалель» у Єрусалимі. Він є автором (продюсер, режисер, сценарист і аніматор в одній особі) понад 500 короткометражних фільмів та телесеріалів з пластиліну, які демонструвалися на BBC, Disney Channel та інших найбільших телеканалах світу більш ніж у 80 країнах. Не знаю, чи пораховано тут Україну; власне, деякі стрічки і майстер-класи Роні Орена можна переглянути на його сайті.
Серія книжок Роні Орена «Секрети пластиліну» з покроковими інструкціями для дітей користується приголомшливим успіхом у світі. Тепер вони є й українською (видавець – «Махаон-Україна»). Дикі і свійські тварини, птахи, риби, динозаври – всі вони робляться з отих найпростіших м’ячиків, сосисок і млинців. Та в будь-якому разі кожна фігурка, виліплена дитиною, матиме свою неповторну особистість, стверджує Роні Орен. І діти з ним згодні.
– Роні, щойно я бачила, як Ви легко встановлюєте контакт із дітьми, незважаючи на мовний бар’єр. Як вам це вдається, в чому секрет?
– Насамперед, мені то цікаво. Мені цікава їхня реакція, я хочу їх побачити, хочу мати відгук, і тому я дуже уважно за ними спостерігаю. Це взагалі специфіка праці аніматора: він дуже уважно спостерігає за світом, він дивиться на людей, звертає увагу на їхню міміку, жести, мову тіла. Аніматор – дуже спостережлива людина, професійно спостережлива. Але мені цікаво не лише як професіоналу, а й суто по-людськи, чи діти мене розуміють, як вони розуміють, чи є між нами контакт? – і тому я звертаю увагу буквально на все.
– А чи діти в різних країнах однаково вас сприймають? Чи є якісь національні розбіжності?
– Здебільшого діти реагують однаково: вони дружелюбні, зацікавлені у співпраці, дуже хочуть навчитися, вони щасливі, щирі, безпосередні, – але, звичайно, свої нюанси є. В Ізраїлі, наприклад, діти, якщо можна так сказати, трохи дикіші, ніж тут, в Україні, з ними важче утримувати дисципліну. Є невеликі розбіжності залежно від культури, але здебільшого головна особливість дитячої аудиторії – вони завжди дружні й завжди раді гратися.
– На вашому сайті я прочитала, що ваша аудиторія – «від 6 до 86 років»…
– Тепер навіть більше: від 6 до 96!
– У нас в Україні є видавництво, яке пішло ще далі – від 2 до 102.
– Це навіть краще! (Сміється.) Але насправді річ у тім, що я проводив кілька майстер-класів із дуже старими людьми у будинках престарілих. Коли вони починають працювати з пластиліном, у них з’являється усмішка на устах, їм це цікаво, вони реально повертаються у дитинство. Вони справді були дуже щасливі знову ліпити з пластиліну, як діти.
– Щоб зробити ліплення з пластиліну справою свого життя, треба, мабуть, залишитися всередині дитиною. Так?
– Так, я насправді почуваюся великою дитиною, і мені це подобається. Тому що діти більше пов’язані з теперішнім часом, ніж дорослі, вони більш щирі, більш відверті, більш зацікавлені у грі. Я хотів би залишатися дитиною на все життя.
– Чи вас самого хтось учив ліпити з пластиліну?
– Коли я був молодим, в Ізраїлі не було можливості навчитися цьому в інституті, і фактично свій метод я мусив винаходити сам. Я починав кар’єру з мальованої анімації. Перша телевізійна програма, яку я робив щотижня, була така: мені давали для анімації пісню або музичний фрагмент і казали: під цю музику роби, що захочеш. Щотижня я намагався спробувати нову техніку. Одного разу мені дали пісеньку про двох жабок, які граються з геометричними фігурами. Я вирішив зробити під цю музику пластилінову анімацію. І з тієї хвилини, як я розпочав працювати з пластиліном, я зрозумів, що це моє. З цим матеріалом було дуже легко працювати. Все, що я хотів, виникало миттєво, за кілька секунд. Коли ти працюєш з пластиліном, можна імпровізувати, щоразу знаходити нові й нові речі перед камерою, діяти інтуїтивно. У мальованій анімації дуже важко, майже неможливо імпровізувати перед камерою. Мальована анімація потребує довгого періоду препродакшну, треба ретельно відпрацювати всі деталі зображення – і потім уже нічого не можна змінити.
– Коли ви починали, ще не було комп’ютерів, усе в анімації робилося вручну. Як робиться сучасний анімаційний фільм із пластиліну? Який відсоток ручної роботи і який – комп’ютера?
– У моїй пластиліновій анімації комп’ютер – це тільки камера. Я не маніпулюю персонажами за його допомогою. Та оскільки я більше не працюю з кінокамерою і плівкою, лише з комп’ютером, це забирає в мене набагато більше часу – зараз я поясню, чому. Коли я знімав кадр за кадром на кінокамеру, я не міг побачити кінцевого результату, аж доки плівка не поверталася до мене з лабораторії. Якщо там були помилки або не зовсім те, що я хотів, я дізнавався про це лише через два місяці й уже нічого не міг вдіяти. Казав собі: ну добре, хай буде. А тепер за допомогою комп’ютера результат я бачу миттєво. Я перфекціоніст, я можу безкінечно щось виправляти, робити трохи інакше – у мене є тепер така можливість. Подивився – не так; знову відзняв, подивився – не так… і доки результат мене не влаштує. Це забирає багато часу! Але ж і результат, звичайно, набагато кращий.
– Ви знімаєте фільми для дітей і дорослих, робите рекламні ролики з пластиліну, пишете книжки, проводите майстер-класи. Наскільки ви по-різному ставитеся до різновидів вашої роботи? Чи є розмежування: оце комерція, а це – для душі?
– Звичайно, є помітна відмінність. Найбільше я люблю працювати для дітей. Тут я все роблю сам: це мої знахідки, мої ідеї, мої сценарії. У рекламі я мушу насамперед продати продукт, скажімо, морозиво або послуги зі зв’язку. Звичайно, на комерційних проектах я маю набагато більше грошей, але це, як то кажуть, «не моя чашка чаю», і я намагаюся займатися цим якомога менше.
– Чи в сучасному Ізраїлі популярні анімаційні фільми ручної роботи, наприклад, пластилінові, – чи глядачі віддають перевагу 3-D?
– Як і всюди, популярність фільмів пов’язана не стільки з технікою, скільки зі змістом. Якщо при слабкому змісті анімаційний фільм зроблено в блискучій техніці, люди все одно не віддадуть йому перевагу. Звісно, якщо говорити про кабельне телебачення, там полюбляють фільми, зроблені за допомогою флеш-анімації, оскільки це значно дешевше. Більш освічена аудиторія віддає перевагу фільмам з гарною ідеєю, гарним сюжетом, і вже на останок – із гарною технікою.
– У нас багато говорять про те, що діти воліють дивитися телевізор, гратися на комп’ютері – і не читають книжок. Чи в Ізраїлі аналогічна ситуація? Що, на вашу думку, з цим робити?
– В Ізраїлі абсолютно та ж проблема! Візуальні медіа сильніші, міцніші, потужніші, вони затягують дітей, і наші діти також не надто люблять читати. Єдиний виняток був, коли з’явився «Гаррі Поттер», який повернув дітей до читання. І нам доводиться зараз винаходити оці «пластилінові» книги, щоб змусити дітей і зацікавитися книгою, і робити щось власноруч. Ми пропонуємо їм книжки серії «Секрети пластиліну», і дітям цікаво, вони із задоволенням ліплять. Не так, щоб півгодини погралися і кинули, бо їм нудно – вони працюють тижнями, всю кімнату прикрашають, заставляють всі підвіконня фігурками з пластиліну! Спочатку роблять їх по книжці, по інструкції, а потім створюють нових, власних персонажів. Опісля ж починають вигадувати історії з цими персонажами, створюють свої світи…
В Ізраїлі «Секрети пластиліну» використовують для роботи з дітьми, які мають проблеми з концентрацією, і за допомогою цих книжок досягають гарних результатів. А особливо важлива ділянка роботи – аутичні діти. Вони працюють годинами, дуже сильно концентруються, і в них виходять надзвичайні речі. Спочатку в мене не було такої мети, але справді, ці книжки допомагають працювати з дітьми з особливими потребами. Минулого року мене запросили на конференцію до медичного університету, де я давав семінар для дитячих арт-терапевтів. Цей метод був випробуваний і мав великий успіх.
– І наостанок: що ви можете порадити батькам, які не купують дитині пластилін, бо потім його треба відшкрябати від килимів і меблів?
– (Сміється.) По-перше, працюйте на столі, а не на килимі або серванті. А по-друге, працюйте разом із дітьми! Коли ви, батьки, включені в процес, він відбуватиметься і веселіше, і в потрібних місцях.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2012-11-28 08:40 pm (UTC)no subject
Date: 2012-11-28 08:47 pm (UTC)no subject
Date: 2012-11-28 08:52 pm (UTC)no subject
Date: 2012-11-28 09:11 pm (UTC)no subject
Date: 2012-11-29 07:14 am (UTC)Но заболел, мысли спутались, и не написал ничего.
no subject
Date: 2012-11-29 07:22 am (UTC)Выздоравливайте!
no subject
Date: 2012-11-29 07:28 am (UTC)no subject
Date: 2012-11-29 02:37 pm (UTC)no subject
Date: 2012-11-29 02:49 pm (UTC)no subject
Date: 2012-11-29 03:04 pm (UTC)no subject
Date: 2012-11-29 03:09 pm (UTC)no subject
Date: 2012-11-29 03:52 pm (UTC)no subject
Date: 2012-11-29 03:58 pm (UTC)no subject
Date: 2012-11-30 05:22 pm (UTC)no subject
Date: 2012-12-05 04:47 pm (UTC)до речі, задумалася якраз після Яниної рецензії, за що - зокрема - їй вдячна :-)
no subject
Date: 2012-12-06 06:00 am (UTC)